Читати книгу - "Присмак волі"

— Пане Макаре, я помітив, що це не якісь там волоцюги чи місцеві люди, а добре вимуштрувані вершники при шаблях! Тільки одяг незрозуміло який... — розповідав Андрій.

Вершники уже зникли з поля зору, а Макар Пилипенко вагався, як у такому разі вчинити, і запитливо дивився на своїх хлопців. Тут втрутився Кузьма Грабар, що вирізнявся особливою хоробрістю:

— А давай, Макаре, тряснемо їх! Не буде зайвим дізнатися, що то за одні...

Швидко розподілили обов’язки при захопленні невідомих, і Кузьма з Андрієм, Павлом та Яремою подалися услід вершникам. Швидко наздогнали їх і, обійшовши з двох боків, запропонували зупинитися. Кузьма сказав, що вони з передового загону війська Хмельницького, і твердим голосом заявив:

— Панове, ви затримуєтесь до визначення ваших повноважень, бо ж перебуваєте у розташуванні війська Хмельницького!

Невідомі стривожено дивилися то на свого старшого, то на чотирьох зухвалих козаків, які вимагали добровільно віддатися на їхню милість. На якусь хвилину запало мовчання, потім старший за віком повільно сказав:

— Ми — вільні громадяни Львова, повертаємося до своїх домівок після торгів. Ви не можете затримувати нас на шляху...

Кузьма не розгубився і різко відказав старшому:

— При вас зброя, а тут точаться бої... Ми маємо право затримувати кожного, а з вами ще й чоловік, схожий на татарина!

— Ми в дорозі завжди зі зброєю, а татарин цей є провідником, бо тут татарське військо... Найняли, щоб супроводив нас до Львова, — жваво промовив старший і приязно посміхнувся.

Люди з його гурту повеселішали і стали прохати Кузьму, щоб відпустив їх з миром, бо вдома всіх чекають родини. Хлопці мовчки спостерігали за діями незнайомців, прислухалися до словесної перепалки і вже бачили, що Кузьма готовий іти на поступки. Тут Ярема тихцем штовхнув Андрія у бік і кивком голови показав на татарина. Підлужний побачив, що один із незнайомців стоїть поряд із татарчуком і тримає у нього під боком мушкет, прикритий пологом. Татарин мовчки спостерігав за розмовами і не подавав знаків хвилювання. Та тут Ярема не витримав і крикнув по-татарськи:

— Ти — полоненик польський, мурза? Ми тебе звільнимо!

Якусь хвильку часу було спокійно, а потім татарин різко вдарив коня під боки і рвонув з місця. Його цербер не встиг вистрелити, і коли татарчук уже відскакав від нього, не довго думаючи, направив мушкета на Кузьму Грабаря. Гримнув постріл. Куля влучила Кузьмі у груди, і він, здивовано дивлячись на козаків, що стояли бездіяльними, став хилитися набік.

Хлопці отямилися та вихопили зброю, миттєво всадили по кулі в ближніх до себе незнайомців. Тепер уже дві сторони одночасно, немов змовившись, схопилися за шаблі, і зав’язалася шалена бійка.

Незнайомі вершники, мабуть, гадали, що козаків було тільки четверо, тож стали давити на них до згину, але тут пролунали постріли, і зараз же з’явилася решта з Макарової десятки. Козаки стали кришити незнайомців, Підлужний помітив іще раніше, що ці вершники були високими на зріст і добре трималися в сідлі. Коли почалася бійка, він упевнився в їхній вправності. Супротивник йому дістався сильний, і це Андрій відчув одразу ж після перших перехресних ударів шабель. Він застосував усю силу своїх м’язів, докладав козацьке вміння, щоб виграти поєдинок із сильнішим за нього ворогом.

Той вершник із легкістю відбивав випади Андрія і вже шукав слабинку в його захисті, щоб нанести переможний удар. Козак бачив, що він не в змозі дістати шаблею свого супротивника, і шукав слушного моменту, щоб вихопити пістоль та дістати ворога кулею.

Було таке враження, що він уже давно б’ється з тим вершником і не може перемогти його, а сили полишають тіло. У передчутті можливої поразки Андрій, відбивши потужний випад шаблі, зіскочив з Орлика, на лету вихопив з-під кульбаки пістоль, пролунав гучний постріл, і супротивник Андрія з піднятою шаблею наче спинився враз, а потім став валитися на спину, випустивши шаблю з рук. Андрій здивовано дивився, як шабля вирвалась з руки ворога і полетіла вгору, крутячись, мов дзиґа. Тут до його слуху долинули постріли і вигуки козаків, а ще — Макарів голос:

— Одного залишайте живим!

Усе швидко скінчилось, як і почалося. Живим залишили одного, а решта — постріляні і порубані вершники — лежали на землі. Супротивник Андрія з кров’яною плямою на грудях не подавав ознак життя. Підлужний почув голос Михайла Білого, козака з їхньої десятки:

— Добре ми, Андрію, смальнули дуплетом по твоєму ворогові... Ледве життя у тебе не забрав.

Андрій підвівся з землі, посміхнувся Білому, а потім промовив:

— Та дійсно, клятий лях попався... Я тобі вдячний, Михайле. За мною буде.

Михайло Білий махнув рукою на знак згоди і зістрибнув з коня, заходився визбирувати розкидану зброю. Андрій підійшов до Макара і промовив стурбовано:

— Десятнику Макаре, є ще один, той, що їхав попереду. Треба б його розшукати. Він нам може добряче насолити... Ви ж бачите, яких бугаїв набрав до себе їхній старший.

Макар Пилипенко був у великій скорботі через загибель Кузьми, свого вірного товариша, але твердо наказав:

— Ідіть під началом Ярижка... З ним вас буде четверо. Знайдіть швидше останнього з цих лихварів!

Під’їхали до Ярижка, вдумливого та справедливого козака, і, не гаючи часу, попрямували по сліду передового вивідувача зі щойно забитих невідомих. Сліди на примерзлій