Читати книгу - "У череві дракона"

Юрій Тихонович відповів:

— Зараз, Ніно. Зачекай, ми дещо з’ясуємо.

— А тут можна?

Юрій Тихонович запитливо глянув на мене і, не помітивши у виразі мого обличчя будь-якого заперечення, хитнув головою:

— У нас таємниць немає.

Дівчина пройшла через залу й сіла біля вікна. Мені стало якось неспокійно від того, що в залі з’явилася така слухачка. Проте відступати було запізно. Намагаючись не дивитися на дівчину, спробував зосередитись.

Ми сперечалися хвилин десять. Юрій Тихонович уже не приховував того, що наша суперечка його стомила. Він невдоволено запитав:

— Що це вам дає?.. Ви ж не агроном.

Вийшов він разом з Ніною, а я на якусь мить затримався в залі. Перед тим, як зачинити двері, Ніна озирнулася, наче хотіла мене запам’ятати.

Довго мене переслідувало запитання: «Що це вам дає?» Всі ми їмо хліб — і робітники, і вчені. Все ж звідти починається — від колгоспної ниви. То хіба ж про неї належить думати лише агрономам?..

Наступного вечора я слухав іншу лекцію. Вийшовши з Будинку вчених, зненацька побачив Ніну. Вона стояла біля щита з театральною рекламою. Помітивши мене, відразу ж рушила назустріч.

— Я знала, що ви й сьогодні прийдете, — сказала вона просто й подала мені руку. — Мене мучить совість за вчорашнє. Це я винна. Розумієте, тато поспішав… У нас були квитки в театр. Словом, вам доведеться приймати нашу спокуту. Запрошую на каву.

Для мене це було надто несподівано, я розгубився. Спробував було вигадати якусь причину для відмови, але Ніна не дала й слова сказати — вхопила мене за руку й потягнула за собою.

По дорозі вона сміялася, щебетала, а я почував себе телепнем, що силкується вигадати якийсь дотепний експромт, але розуміє: слід було готувати цей експромт принаймні за тиждень.

Не стану описувати подробиць — скажу тільки, що в сім’ї Юрія Тихоновича мене прийняли як давно знайому людину. І сам господар, і його мила, трохи огрядна дружина були привітні, намагалися вгадати моє найменше бажання, а я, не розуміючи, чим зумовлена така гостинність, незграбно вклонявся, набридливо дякував і взагалі тримався, мов ідіот.

Потім батьки залишили нас удвох з Ніною. Не знаю, чия це кімната — її чи батькова, — але вона була заставлена книжками від підлоги до самісінької стелі. Звісно, я відразу ж почав розглядати книги, принаймні хоч таким робом можна засвідчити власну інтелектуальність, але Ніна швиденько увірвала це моє захоплення, котре, правду кажучи, було схоже на втечу.

— Я вас не таким уявляла, — сказала вона. — Ви так цікаво сперечалися з батьком… Він потім весь вечір про вас згадував. У нас дома про такі речі не розмовляють. А тут він чомусь не міг утриматись.

— Не розмовляють? — здивувався я.

— Музика, поезія… Але не філософія. І не політика.

— Хіба це можливо?

— Розумію. Вам здається, що неможливо. Але це так… Ідеологічні суперечки стомлюють батька на роботі. Адже ж він секретар обкому з питань ідеології… Коли ваш останній автобус?

— Он як! — вихопилось у мене. — А я й не знав.

Глянув на годинник. До останнього автобуса лишалося сорок хвилин.

— Дозвольте, я вас проведу, — сказала Ніна. — Мені теж пройтись хочеться.

Ми вийшли. Я все ще не знаходив теми для розмови — мабуть, тому, що дуже силкувався її знайти.

Ніна почувала себе вільно, невимушено, ніби ми були знайомі з дитинства. Говорила юна, а я лише інколи вставляв якусь репліку, що здавалася мені доречною.

— Я люблю батька, — з якоюсь тугою в голосі мовила Ніна. — Але… Ви гадаєте, він інакше думає, ніж ви? Про Лібіха він казав те, що в довідниках написано. Я вам потім покажу.

— То чому ж він… — почав я, але не встиг закінчити.

Ніна засміялася.

— Наївна ви людина, Сергію. А проте… Ви мені сподобались. У вас є цільність характеру. Такі люди інколи здаються смішними. Дон Кіхоти двадцятого віку… Тато в мене не такий… О-о, він дуже багато знає! Його серед ночі розбуди — він вам одразу ж, навіть не протерши очі, почне читати лекцію на яку завгодно тему. Ходяча енциклопедія… Ну, та досить про це. Окрім Лібіха, що вас іще цікавить?

— Окрім Лібіха? — я засміявся. Ніну теж розвеселив мій сміх. — Знаєте, мені б хотілося сказати щось дотепне. Але, хоч убий, дотепним бути не вмію.

— Я це помітила… Та ви не журіться. Гострослів’я — це товар дешевий. Приємно інколи — мов шипучка. А там дивишся — газ вийшов, піна впала… І вже ні вино, ні вода… Так ви на крані працюєте?

— На крані.

— Музику любите?

— Не знаю. Може, й люблю. Просто я про це ніколи не думав.

— Про музику не думали? — з докором глянула на мене Ніна. Вії в неї довгі, трохи підфарбовані. Це їй пасувало — підкреслювало виразність очей.

— Ні, не про музику. Про свою любов до неї… Взагалі подобається вгадувати, що хотів композитор висловити звуками.

— Заради цього й слухати не варто. Тоді краще ребуси розгадуйте. Та я вам не вірю… Якщо хочете, це теж космос!..

Про музику я думав так само, як і вона, але чому ж я зморозив оту дурницю?..

Перед тим, як мені треба було сідати в автобус, Ніна потиснула мою руку й мовила: