Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Неджа не відштовхувався ногами. Йому взагалі не треба було пливти. Він тільки притискав її до себе, доки тепла течія обережно тягнула їх угору.

Щойно вони вирвалися на поверхню, у повітрі зверху щось пронизливо скрипнуло. Спис упав у воду лише за метр-півтора від них. Неджа смикнувся назад на глибину, але Жинь відбивалася й борсалася. Їй хотілося піднятися на поверхню, вона відчайдушно хотіла вдихнути…

Неджа обхопив її обличчя долонями.

«Надто відкрите місце», — самими губами промовив він.

Вона зрозуміла. Їм треба було піднятися на поверхню десь ближче до розбитих кораблів, десь, де можна сховатися. Вона перестала вириватися. Неджа рушив на декілька метрів униз річкою. А потім течія підняла їх обох угору й безпечно опустила на узбережжя.

Її перший подих над поверхнею був найкращим з-поміж усього, що Жинь коли-небудь куштувала. Вона зігнулася, відкашлюючись та вибльовуючи річкову воду, але їй було байдуже, бо ж вона дихала.

Щойно легені очистилися від води, вона лягла навзнак і прикликала вогонь. Крихітний вогник спалахнув на зап’ястках, протанцював по всьому тілу й наповнив її смачним теплом. Одяг почав обсихати. Від нього здіймалася пара.

Жинь зі стогоном перекотилася на бік. Праве плече перетворилося на криваве місиво. Вона не хотіла дивитися на нього. І знала, що крила невідворотно пошкоджені. Щось гостре глибоко врізалося їй у шкіру за кожного руху. Вона спробувала зняти конструкцію, але металевий каркас перекрутився, погнувся й не хотів поступатися.

Жинь помацала те місце, де він тиснув їй у поперек. На пальцях лишилася кров.

Вона спробувала не панікувати. Щось застрягло, та й годі. Вона знала, що не повинна витягувати цю річ, доки не дістанеться лазарету. Знала, що предмет, який пронизав її спину, спиняв кровотечу. А ще під таким кутом вона не бачила його достатньо чітко, тож було б дурістю намагатися витягти його самотужки.

Але Жинь заледве могла ворухнутися так, щоб уламок ще глибше не заривався їй у спину. Усе могло скінчитися тим, що вона пошкодила б собі хребет.

Неджа був не в тому стані, щоб їй допомогти. Він скрутився в маленький, тремтливий калачик, обхопивши коліна руками. Вона підповзла до нього і спробувала здоровою рукою підтягнути його в сидячу позицію.

— Агов. Агов.

Він не відповів.

Усе його тіло смикалося. Повіки нестямно тріпотіли, а з рота виривався слабенький стогін. Він підняв руки, намагаючись учепитися в татуювання на спині.

Жинь глянула на річку. Вода почала рухатися химерно й нерівномірно. Дивні хвилі бігли проти течії. То там, то сям над річкою здіймалися стовпи закривавленої води. Декілька цілком безпечних сплесків досягли узбережжя, але до центру річки вони поступово більшали.

Вона мусила вирубити Неджу. Або накачати його наркотиками. Однак цього разу опіуму в неї не було.

— Я прихопив, — видихнув він.

— Що?

Він поклав тремтливу руку на кишеню.

— Поцупив… Приніс сюди, просто про всяк випадок…

Жинь засунула руку йому в кишеню й витягла згорток, завбільшки з кулак, туго замотаний у бамбукове листя. Розірвала його зубами й закашлялася від знайомого, нудотно солодкого смаку. Тіло пронизав спалах болю від давньої залежності.

Неджа втягував повітря крізь зціплені зуби.

— Будь ласка…

Вона стиснула дві подушечки в долоні й запалила між ними невеликий вогник. Другою рукою посадила Неджу прямо й нахилила його голову над димом.

Він довго вдихав. Його очі затріпотіли й заплющилися. Вода почала заспокоюватися. Невеликі хвилі зникли під поверхнею. Стовпи повільно опустилися й розсіялися. Жинь полегшено видихнула.

А потім Неджа відсахнувся від диму, закашлявся.

— Ні… Ні, я не хочу так багато…

Вона стиснула його дужче.

— Вибач.

Він вдихнув лише декілька разів. Уже через годину дурман розвіється. Цього замало. Вона мусила переконатися, що бог пішов.

Жинь підсунула опіум йому під носа і прикрила рукою рота, щоб змусити Неджу вдихати. Він заборсався, протестуючи, але що більше диму вдихав, то слабшим ставав його опір. Нарешті він затих.

Жинь кинула наполовину спалені подушечки в багнюку. Провела долонею по Неджиному чолі, відкидаючи пасма мокрого волосся з очей.

— З тобою все буде гаразд, — прошепотіла вона. — Я пришлю когось по тебе.

— Лишися, — пробурмотів він, — Будь ласка.

— Вибач, — вона нахилилася й легенько поцілувала його в чоло. — Нам ще треба виграти бій.

Його голос був таким слабким, що Жинь довелося нахилитися, щоб розчути.

— Але ми вже перемогли.

Вона придушила розпачливий сміх. Він не бачив охопленого полум’ям міста. І не знав, що Арлона вже майже не існувало.

— Ми ще не перемогли.

— Ні… — він заплющив очі. Спробував підняти руку. Показав кудись собі за плече.

— Поглянь. Он там.

Жинь повернула голову.

На лінії горизонту виднівся флот, хвилі й хвилі військових кораб­лів. Деякі ковзали по воді, інші летіли в повітрі. Їх було так багато, що вони майже скидалися на марево, безкінечне подвоєння одного ряду білих вітрил і блакитних прапорів на тлі блискучого сонця.

Роздiл 33

— Як мило, — промовив голос, знайомий і прекрасний, але від цього звуку в Жинь обірвалося серце, а рот наповнився присмаком крові.

Вона опустила Неджу на пісок і змусила себе підвестися. Метал зрушився під її плоттю. Вона придушила болісний скрик. Біль у спині та плечі був майже нестерпним. Але Жинь не збиралася вмирати лежачи.

Як Імператриця досі могла настільки її лякати? Тепер Дадзі була лише самотньою жінкою, без армії чи флоту. Її генеральське вбрання було розірване й мокре. Вона накульгувала, лишаючи за собою криваві сліди. Та все ж вона наблизилася до Жинь із високо піднятим підборіддям. Брови були вигнуті, а на вустах застигла зарозуміла посмішка, немовби вона щойно здобула велику перемогу. Імператриця випромінювала темну спокусливу вроду, завдяки якій подертий одяг чи потрощені кораблі вже не мали значення.

Жинь ненавиділа ту вроду. Вона хотіла дряпати те обличчя нігтями, доки біла плоть не поступиться під пальцями. Їй хотілося вибрати очі Дадзі, розчавити їх у кулаках, щоб драглисті рештки стікали на порцелянову шкіру.

Та все ж.

Коли вона дивилася на Дадзі, усе її тіло обм’якало. Серце починало битися частіше. До обличчя припливав жар. Вона не могла відвести погляду від обличчя Імператриці. Вона мала дивитися й дивитися, інакше ніколи не вдовольнилася б.

Жинь змусила себе зосередитися. Підхопила з землі гострий уламок деревини.

— Назад, — прошепотіла вона. — Ще крок — і я тебе спалю.

Дадзі тільки засміялася.

— О, моя люба. Невже ти так нічого й не навчилася?

Її очі спалахнули.

Раптом Жинь відчула приголомшливе бажання себе вбити, провести гострим уламком по власних венах, аж доки вздовж них не відкриються чорні лінії, а потім провернути деревину.

Тремтливими руками вона притиснула найгостріший край дошки до своєї шкіри. «Та що це я роблю?» Її розум наказував зупинитися, але тіло не слухалося. Жинь могла лише спостерігати за тим, як руки рухаються самі собою. Жинь готувалася побачити, як розітнуться вени.

— Достатньо, — зневажливо сказала Дадзі.