Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

— Тепер ти вислухаєш? — запитала Дадзі. — Я б хотіла, щоб ти постояла спокійно. Будь ласка. Підніми руки.

Жинь миттю підняла руки над головою, притлумлюючи крик, коли її рани наново відкрилися.

Накульгуючи, Дадзі підійшла ближче. Її очі блискали, а правий кутик вуст весело повз угору. — То он як ти прикінчила бідолашного Фейленя. Розумно.

— Твою найкращу зброю знищено, — сказала Жинь.

— О, то й нехай. З ним ще від початку були самі проблеми. Однієї миті він намагався потопити наш флот, а вже наступної хотів лише ширяти десь у хмарах. Знаєш, наскільки важко було змусити зробити його бодай щось? — Дадзі зітхнула. — Гадаю, що сама доведу все до кінця.

— Ти програла, — сказала Жинь. — Зроби мені боляче, вбий мене, але для тебе все однаково скінчено. Твої генерали мертві. Від кораблів лишилися самі уламки.

Її слова перемежовували залпи гарматного вогню. Гуркіт стояв такий сильний, що заглушав усе сказане на узбережжі. Це тривало вже так давно, що Жинь навіть не уявляла, як у каналі бодай щось могло лишитися на плаву.

Але, схоже, Дадзі це анітрохи не тривожило.

— Думаєш, це перемога? Ви не переможці. У цій війні переможців узагалі немає. Вейсжа подбав про те, щоб громадянська війна тривала ще не одне десятиліття. Він лише посилив розкол. Тепер ніхто не зможе стягти цю країну докупи.

Вона пошкутильгала далі берегом. Вони стояли на відокремленій смузі піску, заховані за рештками великих військових кораблів. Усі солдати в полі зору були мертві. Ніхто не прийде їй на порятунок. Тут лише Жинь та Імператриця, віч-на-віч, у тінях невблаганних скель.

— То як же ти змогла здолати Печатку? — запитала Дадзі. — Я була впевнена, що вона незламна. Це точно не хтось із близнюків, бо якби вони це могли, то вже давно зробили б, — вона нахилила голову. — О ні, дозволь здогадаюся. Ти знайшла Сожцань Сіжу? Та стара кажаниха ще жива?

— Іди до біса, вбивце, — сказала Жинь.

— Гадаю, це означає, що ти теж знайшла собі якір? — погляд Дадзі ковзнув до Неджі. Він не рухався. — Сподіваюся, що це не він. Бо цей уже майже сконав.

— Не смій чіпати його, — просичала Жинь.

Дадзі стала навколішки над Неджею, провела пальцями по шрамах на обличчі. — А він гарний, правда? Попри все. Нагадує мені Жиґу.

«Я мушу забрати її від нього». Жинь напружилася, щоб ворухнутися, її очі мало не повилазили з орбіт, але кінцівки не корилися. Полум’я також не приходило. Коли вона тягнулася до Фенікса, то весь її гнів намарно розбивався об власний розум, як хвилі об скелі.

— Кетреїди показали мені, що ви накоїли, — голосно сказала вона, сподіваючись, що це відволіче Дадзі.

Це спрацювало. Дадзі підвелася.

— Справді?

— Сожцань Сіжа все нам показала. Ти можеш спробувати переконати мене в тому, що намагаєшся врятувати Імперію, але я знаю, що ти за людина. Ти зрадила тих, хто тобі допомагав, і кидалася чужими життями, немовби вони нічого не варті. Я бачила, як ти напала на них, я бачила, як ви троє вбили Цевері…

— Тихо, — сказала Дадзі. — Не промовляй цього імені вголос.

Жинь заціпило щелепи.

Вона стояла оніміла, серце шалено калатало під ребрами, доки Дадзі підходила до неї ближче. Жинь просто говорила те, що спадало на думку, вистрілювала все, що могла, щоб відволікти Дадзі від Неджі.

Але щось довело Дадзі до сказу. Дві великі плями рум’янцю проступили на її щоках. Очі звузилися. Схоже, вона не на жарт розлютилася.

— Кетреїди мали здатися, — тихо сказала вона. — Ми б не завдали їм шкоди, якби вони не були такими, курва, впертюхами.

Дадзі простягнула бліду руку і пробіглася пальцями по щоках Жинь.

— Як завжди, святенниця. Я діяла з необхідності, як і ти. Ми однаковісінькі, ти і я. Ми одержали більшу силу, аніж будь-який смертний має право здобути, а це означає, що ми можемо ухвалювати рішення, які більше нікому не до снаги. Світ — це наша шахова дошка. І якщо фігури ламаються, у тому немає нашої вини.

— Ти шкодиш усьому, до чого торкаєшся, — прошепотіла Жинь.

— А ти вбила значно більшу кількість людей, аніж ми коли-небудь спромоглися б. Люба, яка ж тоді між нами різниця? Вона в тому, що ти вчиняла воєнні злочини випадково, а мої були свідомими? Чи справді ти вчинила б інакше, якби мала ще один шанс?

Щелепи Жинь відпустило.

Дадзі дозволила їй відповісти.

Вона не могла сказати «так». Звісно, вона могла збрехати, але це не мало значення, принаймні не тут, де ніхто, окрім Дадзі її не чув, а Дадзі вже знала правду. Бо якби Жинь мала ще один шанс, якби змогла повернутися в ту мить, коли стояла в храмі Фенікса й зустрілася зі своїм богом, вона прийняла б те саме рішення. Вона вивільнила б вулкан. Поховала б Муґень під тоннами рідкого каміння й задушливого попелу.

Вона знищила б країну вщент — без краплі милосердя, так само, як її армія повелася з нею. І вона засміялася б.

— Тепер ти розумієш? — Дадзі заправила пасмо волосся Жинь за вухо. — Ходімо зі мною. Нам треба чимало обговорити.

— Йди до біса, — сказала Жинь.

Вуста Дадзі стиснулися в тонку лінію. Примус стиснув ноги Жинь і змусив її, здригаючись, рушити до Дадзі. Ноги Жинь тягнулися через пісок. Піт градом котився їй по скронях. Вона спробувала заплющити очі — й не змогла.

— Навколішки, — наказала Дадзі.

«Ні», — промовив Фенікс.

Голос бога був страшенно тихий, ледь чутне відлуння в широкій площині. Але він був там.

Жинь із зусиллям лишилася стояти. Жахливий біль пронизував їй ноги, змушуючи опуститися, наростаючи з кожною хвилиною опору. Їй хотілося кричати, але вона не могла розкрити рота.

Очі Дадзі спалахнули жовтим.

— На коліна.

«Ти не ставатимеш на коліна», — сказав Фенікс.

Біль посилився. Жинь хапала ротом повітря, борючись із потягом. Її розум розривався між двома давніми богами.

Просто ще один бій. І, як завжди, гнів був її найбільшим союзником.

Гнів випалював гіпноз Зміївни. Дадзі продала спірлійців. Да­дзі вбила Алтаня й почала цю війну. Дадзі їй уже не брехатиме. Не мучитиме й не маніпулюватиме нею, немов своєю жертвою.

Вогонь прилинув у кулаки й вибухнув маленькими полум’яними кулями, які Жинь відчайдушно скинула з долонь. Дадзі лише витончено відхилилася вбік і змахнула зап’ястком. Жинь відсахнулася, щоб уникнути голки, якої там не було. Від різкого руху зламаний каркас ще глибше врізався їй у спину.

Вона скрикнула й зігнулася.

Дадзі засміялася.

— Уже досить?

Жинь хрипло скрикнула.

Тонкий струмінь вогню пройшовся тілом, огортаючи її, захищаючи, підсилюючи кожен рух.

Це була сила, якої вона ніколи не відчувала.

«Це стан екстазу, — колись сказав їй Алтань. — Ти не втомлюєшся… Не відчуваєш болю. Ти лише руйнуєш».

Жинь завжди почувалася такою негнучкою, балансувала між безпорадністю й повним поневолення Феніксом, але тепер полум’я належало їй. Було нею. І від цього вона відчула таке запаморочення, що мало не закричала від сміху, бо це вперше за все життя останнє слово лишиться за