Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

class="p1">Якось Слотроп прокидається і чує, що вулицею марширує американський робочий загін, ритм задає негритянський голос: аць-два, аць-два, аць-два, Право-руч, A-два… а за інтонацією гейби німецька народна пісенька з підплигуванням угору гамою на складі «руч» — Слотроп уявляє виразний мах рукою і посмикування голови ліворуч, він карбує крок — як навчали у таборі… навіть бачить його усмішку. На якусь хвильку на думку спадає, що було б добре вибігти на вулицю і попрохати забрати його назад, клопотатися про надання політичного притулку в Америці, однак він заслабкий. Слабкість у животі, у серці, він лежить і слухає, як стихає тупотіння і голоси, згасає звук рідної країни… Тьмяніє, як привиди «істинних американців», а стародавніх «переміщених осіб» безслідно відносить по дорогах його пам’яті, вони гуртуються на дахах товарняків забуття, наплічники та кишені вбогих утікачів напхані трактатами, яких ніхто не читатиме, шукають іншого господаря і вже давно махнули рукою на Ракетмена. Десь між печією в голові та печією у гепі, якщо тільки ці печії можна для зручності розділити і прилаштувати до вже ледь чутного ритмічного кроку, він продумує фантазію, у якій Енціан, африканець, знову його відшуковує — і пропонує вихід.

Здається, наче вони й справді зустрілися знову — біля порослої очеретом драговини десь на південь від столиці. Неголений, спітнілий, смердючий Ракетмен безперестанку вештається передмістями серед своїх людей: сонце в імлі, а гниле болото смердить ще гірш за Слотропа. Останні кілька діб він спав лишень дві-три години. Наштовхується на Шварцкомандо, ті саме метушаться, виловлюючи уламки ракети. Небом курсують бойові порядки темних птахів. Африканці мають дуже партизанський вигляд: то тут, то там — шмаття старих вермахтівських і SSівських одностроїв, цивільне дрантя, і єдиний спільний знак — його носять на заповітному місці — сталева пластинка, розфарбована червоним, білим і синім, отака:

Зроблений на основі відзнаки німецьких вояків у Південно-Західній Африці, коли 1904 року вони висадилися придушувати повстання гереро, її приколювали до крисів м’якого капелюха. Для зони гереро, здогадується Слотроп, це стало чимось дуже глибоким, а може, навіть і містичним. Хоча він і розрізняє літери… Klar, Entlüftung, Zündung, Vorstufe, Hauptstufe[365], себто п’ять положень пускового перемикача у вагоні керування А-4, але Енціанові того не показує.

Вони сидять на схилі пагорба, жують хліб з ковбасою, туди-сюди гасає міська дітлашня. Хтось напнув військовий намет, хтось прицупив пиво у кегах. Поспіхом зібраний оркестр — дюжина духових у поношених золотаво-червоних одностроях з китицями — грає мелодії з «Майстерзінґера». У повітрі пливе їдкий дим, хори п’яниць віддалік час від часу то регочуть, то щось виспівують. Вознесіння Ракети для цієї країни — нове свято. Невдовзі до народної свідомості дійде, наскільки близько день народження Вернера фон Брауна до весняного рівнодення, і той самий німецький порив, що колись катав містечками клумби на візках і влаштовував потішні битви юної Весни та смертельно старої Зими, зводитиме квіткові вежі на галявинах і луках, а юний ерзацнауковець бігатиме колами зі старою Гравітацією або іншим подібним блазнем на втіху дітям і під їхній сміх…

Шварцкомандо вовтузяться по коліно в болоті, на цю мить цілковито поглинуті рятувальною операцією. А-4, яку вони от-от дістануть, застосували в останній відчайдушній битві за Берлін — невдалий запуск, боєголовка не вибухнула. Навколо її могили збивають зміцнені підпірками дошки, відрами та дерев’яними барилами вичерпують твань і передають ланцюжком, а тоді виливають на березі, де складено гвинтівки та наплічники.

— Марві не помилився, вас так і не роззброїли.

— Не знали, де нас шукати, не чекали нас. Навіть і тепер у Парижі деякі серйозні сили не вірять у наше існування. Та мені й самому якось не віриться.

— А це ж як?

— Мені здається, ніби ми тут статистично. Ну, як оцей камінь на сто відсотків певний, що він тут є, і всі про це знають. А наші шанси бути саме тут і саме тепер хіба трохи більші: найменший зсув імовірності, і нас нема — хляп! — і по всьому.

— Дивна розмова, оберсте.

— Аж ніяк, якщо ви побували там, де ми. Сорок років тому на Südwest нас мало не винищили до ноги. Без будь-яких причин. Розумієте? Геть ні за що! Нас не втішала навіть Теорія про Волю Божу. То були німці з іменами і послужними списками, люди в синіх мундирах, вони вбивали невміло і не без докорів сумління. Їм наказали шукати і знищувати. Щодня. І так два роки. Накази віддавала людина, педантичний різник на прізвище фон Трота. Палець милосердя ніколи не торкався шальки його терезів.

— Є слово, яке вимовляємо лише пошепки, своєрідна мантра на ті випадки життя, коли насувається лихо. Mba-kayere. І вам може стати в пригоді. Mba-kayere. Означає «мене обійшло». Для тих із нас, хто вцілів після фон Трота, це також означає, що ми навчилися відсторонюватися від нашої історії й спостерігати за нею, відчуваючи зовсім небагато. Трохи шизоїдно. Відчуття статистики нашого буття. Одна з причин, чому ми так зблизилися з Ракетою, на мій погляд, полягала в усвідомленні того, наскільки випадковим, як і ми самі, може бути «Агрегат 4» — наскільки він залежить від дрібниць… від пилюки у таймері, що розриває електричний контакт… від тоненького шару, що його навіть не побачиш, коли жир від доторку пальця залишається на клапані подачі рідкого кисню, який спалахує, щойно туди потрапить, а тоді все вибухає — я і таке бачив… дощ намочує прокладки сервомоторів або затікає у перемикач: корозія, коротке замикання, сигнал заземляється, передчасний Бреншлюс, і те, що жило, знову стає «Агрегатом», Агрегатом з різних частин і мертвої матерії, нема вже того, що може рухатися, як і того, що має Долю визначеної форми — досить грати бровами, Скаффлінґ, я тут, може, хіба трохи примітивізувався, от і все. Побудьте в Зоні, скільки я, і теж згадаєте про Долю.

З драговини лунає крик. Вгору здіймаються птахи, круглі й чорні, крупинки перцю грубого помелу в буябесовому[366] небі. Дітлашня ковзає по траві і зупиняється, а духовий оркестр затихає посеред такту. Енціан зривається на ноги і мчить униз, туди, де вже збираються всі решта.

— Was ist los, meinen Sumpfmenschen[367]? — Вони з реготом набирають повні жмені жабуриння і шпурляють ним у свого Нґарореру, а той пригинається, відхиляється, собі набирає твані й заходиться кидати у відповідь. Німці на березі лишень шанобливо кліпають очима, нажахані таким ігноруванням дисципліни.

Внизу у дощатій загорожі вже стирчать з болота два замаюсені