Читати книгу - "Житія Святих - Березень, Данило Туптало"

ж ні, то знову відведемо тебе, звідки взяли". Тоді я увійшов, і ожив, і почав кликати: "Помилуйте мене!" Сказав же йому святитель Тарасій: "Скуштуй страви". І не хотів скуштувати. Але, від церкви до церкви ходячи, падаючи лицем своїм, ісповідався Богові зі сльозами і зітханнями. І сказав до всіх: "Горе грішникам, бо мука вічна чекає на них. Горе тим, що не каються, поки мають час. Горе тим, що осквернюють своє тіло". Перебував же Таксіот після воскресення свого днів сорок й очистився покаянням, довідався годину кончини своєї перед трьома днями і відійшов до Бога премилосердного і людинолюбного, який зводить в пекло і виводить, усім спасення подає, Йому ж слава навіки. Амінь.

Місяця березня в 29-й день

Страждання преподобного отця нашого Марка, єпископа Аретусійського, і Кирила Диякона, й инших багатьох

Про страждання преподобного Марка, єпископа Аретусійського, святий Григорій Назіянський у своєму першому Слові на богомерзенного відступника Юліяна пише так: "Маркові дивовижному Аретусійському що трапилося, хто не знає? І повість про нього хто не згадає? Він у царство Великого Константина після даної тоді християнам влади капище одне ідольське зруйнував, багато ж людей від блуду язичницького на праведну путь спасення наставив, не менше ж — прикладом життя непорочного, як же і добромовною бесідою. У великій-бо здавна ненависті і гніві серед аретусян демонолюбних був. Тоді змінилася християнська влада, еллінська ж сила знову рости і пломеніти почала — у той лютий час катівських рук не уникнув. Сила-бо народна, хоча гнів і бажання свої до часу і стишила (подібно, як вогонь, у якійсь речі утаєний, чи ріка, насильно затримана), проте, час свій отримавши, як же вогонь розгоряється і ріка стрімко виходить, нестримну свою лють зразу розпростерла. Марко святий, бачачи повсталий на себе народ, який нічого доброго не замислив, вирішив зразу втікати, не так страхом охоплений, як же Господньої слухав заповіді, щоб із града в град втікати і гонителям уступати місце — наказано нам. Християнам-бо, хоч і мужнім і в терпінні міцним, не лише про своє спасення піклуватися треба, а й гонителів жаліти, бо не своєю ворожою злістю наповнені, самі собі більшу загибель примножують. Коли ж бачив багатьох, через нього ведених і волочених, і знову багатьох, які із суворої лютости катівської в душевній біді перебували, не стерпів муж найвидатніший, аби через втечу і збереження себе инші бідували. Через те, найкраще і наймудріше рішення собі прийнявши, з утечі повернувся і добровільно віддався народові — проти лютости часу, як на війну, виступив. Там-бо якої не було жорстокости? Якої не винаходили муки? Ті, що нападали на нього, кожен окрему муку і всі разом святому завдавали, нічим же так, як же єдиною мужністю святого, роздразнюючись. І найбільше лютували не через мужність його в муках, а через його повернення, яке за зневагу і приниження для себе вважали. Вели старця, святителя, добровільного страждальця через град, для всіх, окрім тих, що гнали і мучили, поважного старістю своєю, поважнішого ж добродійним життям своїм. Вели ж усі будь-якого віку і чину, всі однаково кривдили, чоловіки і жінки, молоді і старі, і ті, що народними ділами в граді урядували, і ті, що якимись почестями були знамениті. Усі ж мали одне старання — щоб люттю і жорстокістю один одного перевершити. Усі ж визначним чимось вважали, аби великими обкласти його муками і старця, який міцно творив подвиг і цілому граду чинив спротив, перемогти. Волочили його по площах, кидали в болота, докладали йому безчесних дошкулянь, за волосся й инші частини тіла шарпали. На катівському місці повішений, від дітей був мучений, вони ж доблесне його тіло ножами і гострими палицями кололи, плачевне те видовище мали за сміх і забаву. Якимось же катівським знаряддям гомілки його до самих костей стиснули, лляними нитками, найтоншими й найміцнішими, вуха йому відрізали. Тоді в кошику увись його підняли, медом же і жиром нагого помазали всього — в полуднє, коли спека була велика, аби бджоли та оси його кусали. І наскільки від сильного сонячного тепла танула блаженна (не назву-бо стражденною) його плоть, настільки лютіше страждала, бджолиними й осиними жалами жалена. Він же, старий літами, молодим у подвигу тому страдницькому виглядав, у світлості лиця свого не міняючись, більше ж від самих тих мук мав певну насолоду і з катів насміхався. Ще й таке пам'яті достойне про нього розповідають, що втішався, бачачи себе вгору піднятого, а їх долі під собою. І так був вищий від тих, що мучили його, і болю в собі не відчував, наче хтось инший страждав, а не він. І страждання своє за славу, а не за біду мав. І кого б таке видовище в розчулення не привело, навіть якщо хтось був би хоч найменшого милосердя і людинолюбства? Але неможливим те було, бо і від градів, і від ігемонової люті (на християн) страждали, хоч багато хто инакше про того царя Юліяна думав, таємної його злости й підступу не відаючи. Так святий за зруйнований жертовник терпів, ні одного золотого не кинув катам за зруйнування його, з чого зрозуміло, що через благочестя терпів такі муки. Допоки-бо аретусяни велику за зруйноване капище ціну поставили, наполягали, щоб або всю ціну золотом віддав, або капище їм знову побудував. Бачили святого, що противився через благочестя своє ані не міг наказаного вчинити. Після того, терпінням своїм помалу їх долаючи і завжди применшуючи щось від ціни їхньої, до того їх привів, що вже дуже мало вимагали від нього, — міг те легко дати. І рівним спротивом між собою змагалися. Одні намагалися перемогти, инший — непереможним бути, тобто одні хотіли, щоб хоч трошки з ціни тої дав, — він же ні найменшого гроша дати їм не хотів (хоч багато було таких, які чи милосердям схилялися, чи непереможною і нездоланною його силою розчулювалися — і більшу суму готові були витратити). Відкрито-бо показав, що він не за золото, а за благовір'я в подвиг страждання увійшов. Був же цей Марко одним із тих, що, коли скверного і нечестивого [Юліяна, бо-гомерзенного царя] рід губився, вони його [він ще юним хлопцем був] потай сховали. І через єдину ту причину, справді, як же вважають, так страждав, більше ж страждати був достойний, бо настільки велике всієї вселенної зло, не відаючи, зберіг від смерти. Сказано, що єпарх [аретусійський], хоч і еллін був своїм зловір'ям, проте різноманітних страждань мужа того бачити