Читати книгу - "Останній дон"

«А якщо Роза-Марія з'ясує, що...» — хотів був спитати Піппі.

Дон глянув просто у вічі Піппі Де Лені: «Вона моя донька і сестра Сільвіо. Вона ніколи нас не викаже».

Дім Сантадіо в Палм-Спрінгс мав сорок кімнат і всього чотири поверхи й був побудований у іспанському стилі задля гармонії з навколишньою пустелею. Від безмежжя пісків його відгороджував мур з червоного піщанку. Мур захищав не тільки будинок, а й великий басейн, тенісний корт, майданчик для гри в бочі.

Готуючись до весілля, на подвір'ї викопали яму, щоб смажити цілі туші худоби, спорудили платформу для оркестру, накрили доріжок дерев'яним помостом для танців. Навколо помосту стояли довгі бенкетні столи. Біля височенної бронзової брами були припарковані три великі ваговози, на яких приїхала весільна обслуга.

Піппі Де Лена приїхав у суботу вранці з валізкою, де лежав весільний костюм. Йому відвели кімнату на третьому поверсі, яскраве сонце пустелі золотом уливалось у вікна. Піппі став розбирати речі.

Церковна церемонія мала відбутись у Палм-Спрінґс, їхати туди лише півгодини. Відправа починалась десь опівдні. Потім гості мали повернутись до будинку і справляти весілля.

У двері постукали, ввійшов Джіммі Сантадіо. Його обличчя сяяло щастям, він міцно притиск до себе Піппі. Він ще не перебрався у весільний костюм і видавався дуже гарний у бахматих сірих штангах і сріблясто-сірій шовковій сорочці. Засвідчуючи приязнь, він держав руки Піппі в своїх руках.

«Чудово, що ти приїхав, — проказав Джіммі, — а Po аж нетямиться з радощів, що ти віддаватимеш її заміж. Але, перше ніж усе почнеться, з тобою хоче поговорити наш батько».

І далі тримаючи руку Піппі, Джіммі повів його сходами на другий поверх, а потім довгим коридором до кімнати дона Сантадіо. Той лежав у ліжку, вбраний у синю бавовняну піжаму. Він був немічний, не те що дон Клерікуціо, але мав такі самі гострі очі і пильне вухо; його голова була кругла, мов куля, й голомоза. Він кивнув, щоб Піппі підійшов, і випростав руки, тож Піппі міг обняти його.

«Як добре, що ти приїхав, — проказав старий хрипким голосом. — Я покладаю на тебе сподівання, гадаю, ти допоможеш нашим «родинам» обнятися, як оце обнялися ми. Ти — потрібний для нас голуб миру. Благословляю тебе. Благословляю, — старий відхилився на ліжко й заплющив очі. — Який я сьогодні щасливий».

У кімнаті сиділа доглядачка, огрядна жінка середніх літ. Джіммі представив її як сестру в перших. Доглядачка шепнула, що їм треба вийти, старий дон береже силу, щоб згодом узяти участь у весільній церемонії. На хвилину Піппі завагався. Дон Сантадіо, очевидячки, довго не протягне, і тоді головою «родини» стане Джіммі. Може, ще все вдасться поправити. Але дон Клерікуціо ніколи не змириться з убивством свого сина Сільвіо, справжнього миру між «родинами» не буде. Хай там як, дон дав йому суворі настанови.

Тим часом двоє братів Сантадіо, Фонса та Італо, обнишпорили кімнату Піппі, шукаючи зброї та засобів зв'язку. Найманий автомобіль Піппі теж старанно обшукали.

Сантадіо щедро підготувались до весілля свого молодого принца. Все подвір'я було заставлене великими кошиками з екзотичними квітами, в барвистих павільйончиках бармени наливали кожному шампанське. Штукар у середньовічному уборі показував дітям усілякі магічні фокуси, з гучномовців, розвішаних навколо подвір'я, линула музика. Кожному гостеві дали лотерейний квиток, приз двадцять тисяч доларів мали розіграти згодом. Що могло бути кращого?

Великі, яскраво розмальовані тенти накривали весь причепурений доріжок, захищаючи гостей від пустельного сонця: зелені над танцювальним майданчиком, червоні над оркестром, сині над тенісним кортом, де стояли весільні подарунки. Серед них були сріблястий «мерседес» для нареченої і невеличкий приватний літак для нареченого від самого дона Сантадіо.

Вінчання було просте й недовге, і гості, повернувшись до особняка Сантадіо, побачили, що вже награє оркестр. Столи, де видавали страви, та три окремі бари були накриті власними тентами, на одному були зображені сцени полювання на вепрів, під іншим тентом стояли високі склянки з напоями на основі тропічних фруктів.

Наречені протанцювали перший танець у прегарній самотині. Танцювали під тентом, червоне сонце пустелі зазирало крізь шпари і немов увічнювало в бронзі щастя молодят, коли їхні обличчя осявали пучки проміння. Вони так явно кохали одне одного, що юрба вітала їх і ляскала в долоні. Роза-Марія ніколи не здавалась така гарна, а Джіммі Сантадіо — такий молодий.

Коли оркестр замовк, Джіммі витяг Піппі з юрби і представив його понад двом сотням гостей:

«Це Піппі Де Лена, що віддає наречену, він репрезентує «родину» Клерікуціо. Це мій найдорожчий приятель. Його друзі — мої друзі, його вороги — мої вороги. — Підняв угору склянку й додав: — Ми всі п'ємо до нього. І він перший танцюватиме з нареченою».

Коли Піппі й Роза-Марія танцювали, вона прошепотіла йому на вухо: «Піппі, ти ж помириш обидві «родини», правда?»

«Неодмінно», — відказав Піппі, закрутивши її в танці.

Піппі став на весіллі справжнім дивом, ще ніхто ніколи не бачив такої щирої товариської душі. Він не пропускав жодного танцю і мав легші ноги, ніж будь-який молодший од нього чоловік. Він танцював із Джіммі, а потім і з рештою братів: з Фонсою, Італо, Бенедиктом, Джіно та Луїсом. Танцював із дітьми й поважними матронами. Вальсував із диригентом і співав сицилійським діалектом укупі з музичним гуртом галасливих пісень. Їв і пив з таким апетитом, що позаляпував смокінг томатним соусом, фруктовими соками з коктейлів та вином. Граючи в кеглі, кидав кулі з таким завзяттям, що спортмайданчик майже на годину обернувся на осередок весілля.

Після кеглів Джіммі Сантадіо відвів Піппі вбік: «Я покладаюсь на тебе, що ти зможеш усе зробити, — мовив він. — Наші дві «родини» помиряться, нас, мене й тебе, ніщо не зупинить». Джіммі Сантадію був тоді найчарівніший.

Піппі, відповідаючи йому, надав щирості кожному згукові, що злітав йому з вуст: «Атож, ми зможемо, неодмінно зможемо». І дивувався, чи справді Джіммі Сантадіо такий щирий, як здається. Але тепер йому треба дізнатися, чи те вбивство скоїли таки Сантадіо.

Джіммі, здається, відчув те німе запитання. «Піппі, присягаюсь тобі, — заговорив він, — я не причетний до того. — І взяв Піппі за руку. — Ми не причетні до смерті Сільвіо. Анітрохи. Присягаюсь головою свого батька».

«Я вірю тобі», — сказав Піппі і потис Джіммі руку. Він на хвилину завагався, але то пусте.