Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іншалла, Мадонно, іншалла 📚 - Українською

Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іншалла, Мадонно, іншалла" автора Міленко Єрґович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 131 132 133 ... 143
Перейти на сторінку:
його у горішні покої. Там дві жінки промили його рани, очистили від гною, позрізали шматки мертвої шкіри, а грецький лікар Анаґнос намастив бальзамами Абдулахові спину й живіт. «Якщо й виживе, залишиться калікою», — сказав Абдулахові. «Нехай», — відповів йому работорговець і щедро заплатив. Його справа — посприяти зціленню, якщо зцілення можливе, а якщо ні — матиме спокійну совість, бо зробив усе, що міг. Загалом же він і не сподівався уже, що зможе перепродати Абдулаха далі.

Однак сталося диво, і за сім днів раб уже міг стояти на ногах, а за два тижні до нього цілком повернулися сили. Щоправда, він лишився трохи кривий, очевидно, йому було перебито котрийсь м’яз, але, хоч спина його й досі була в ранах, він уже міг і дещо робити. Продасть його Абдулах, хоч і за малі гроші.

* * *

Того дня, коли П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто ступив на землю острова, у хварян шматки їжі у горлі позастрягали. Добре, коли в обідній час море спокійне, тоді кажуть, що Бог людьми задоволений, і море того дня було спокійне, але їжа стала їм поперек горла, хоч вони й не знали чому. Дружинам сказали: «Іди до біса!» — тоді вийшли зі своїх будинків і попрямували до порту. З усіх чотирьох сторін, і ще з тих двох, які не рахуються, прибували гурти хварян, щоб зустріти того, хто поведе їх у бій. «Боже милий, який славетний гість», — звертались одні хваряни до інших, нетямлячись з дива, тому їхні ж слова поверталися до них відлунням. Через те вони сердилися, що ніхто їх не слухає, хоча і не могли чути одне одного. «Добрячий же в нього ніс, мов той гак, що ним витягують жили з рук паліїв», — думали хваряни, і вже з самого вигляду П’єтрового носа розуміли, що для них справа не закінчиться добром.

Коли ж він побачив їх, із сутулими плечима й довгими руками, з шиями, що крутяться на всі боки — здавалося, можуть так повернути голову, аж самі побачать, де у них спини сверблять, — кривоногих, довгостопих, з широкими грудьми й великими чорними очима, морок яких, здавалося П’єтро, міг би проковтнути сонце, якби ті очі на нього поглянули, — коли побачив їх отаких, його охопив страх. Він завагався, як мало коли в житті, засумнівався, чи є сенс і здоровий глузд у тому, що робить, і чи варто трудитися, проповідуючи про муки Ісусові кожній людській істоті, і чи кожен достойний його віри й хреста.

Першої ночі він ніяк не міг заснути. Південний вітер приносив хмари, свистів у порожніх вікнах спалених будинків за міською площею, приносив сморід риб’ячих нутрощів і свіжих людських екскрементів. Він ходив по кімнаті, заглядав під ліжко, шукав, чи не підкинули йому чого, нюхав руку, яку простягав для поцілунку місцевим старійшинам, зачиняв і відчиняв вікно, але все ніяк не міг встановити джерело смороду. Ще вдосвіта він розбудив свого ад’ютанта, фра Міро Алача, юнака родом із Макарски, і негайно погнав його зібрати й вишикувати під вікном екіпаж майбутньої галери.

— Двох бракує, — сказав Алач, коли вони оглядали сонних і обдертих людей, що роззиралися довкола, наче боялися, що підбіжать собаки і вхоплять їх за дупи.

— Як це? — здивувався П’єтро.

— Дуже просто: зникли, втекли.

— Хай їх негайно знайдуть!

— Їх не зможуть знайти, вночі вони відпливли з порту.

— Опівдні нехай на площу перед мої очі приведуть власника човна, яким вони втекли, — наказав П’єтро, — а також того, хто їм допомагав.

— Невідомо, хто їм допомагав.

— Нехай з’ясують. Інакше всім буде гірше.

— Ви бачили тих двох? — питали хваряни майбутніх галерників.

Люди мовчали і дивилися в землю.

— Ви бачили тих двох? — питали хваряни у моряків.

— Яких іще двох? — відповідали ті.

Хай там як, треба було вибрати когось одного, щоб показати венеційцю як імовірного спільника, і кращого за Якішу Матутіна годі було й шукати. У нього на острові не було ні родичів, ні заступників, нікого, хто серйозно стурбувався б, якби все зіпхнули на нього.

— Ти підеш із нами! — сказали Якіші.

— Чому це? — він відступив у кут підземелля, готовий навіть битися.

— Тому що ти кілька разів намагався тікати, — відповіли йому хваряни, і він змирився з долею, бо їх було більше.

Опівдні на площі опинилося лише троє людей. П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто, а перед ним галерник Якіша і власник човна Антун Сучуранин. Він схрестив руки на грудях, а ті двоє були зв’язані. Руки їм зв’язали за спиною, а ноги спутали мотузкою, аби часом не надумали тікати.

— Це був твій човен? — звернувся венецієць до Якіші.

— Я ніколи не мав човна.

— Тоді твій? — повернувся до Антуна.

— Так, був мій, а тепер уже ні.

— У тебе є діти?

— Семеро хлопців, — відповів Антун.

— Тобі байдуже, що буде з ними?

— Помруть із голоду, — відказав Антун.

— Звісно, якщо звелю тебе стратити.

— Звісно, бо ж тепер у нас нема човна.

П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто наказав звільнити обох, а веслярів на заміну втікачам до наступного дня мали вибрати з родин міських старійшин. Якщо втече іще хтось, його замінить старійшина особисто, і так до останнього старійшини. Байдуже, що всі вони літні вже люди, не мають сили в руках і душа в них на волосині тримається. Бог наділить їх надлюдською силою в бою. Старійшини перелякалася, хваряни ще раз зачудувалися красою і формою носа П’єтро, і отак венецієць виграв свій перший бій. Галерників після того випадку стерегли краще, ніж золото в скарбниці імператора.

* * *

— Як тебе звати? — запитав Абдулах Абдулаха.

Раб відповів, ще й уклонився так, як навчився перед Рамізбеґом. Але, замість проясніти, обличчя господаря скривилося так, наче в того щойно випав здоровий зуб. Абдулаху це не сподобалося, він же весь цей час вважав, що принаймні за ім’я може бути спокійний і що з ним, Богу дякувати, не може статися нічого гіршого, ніж із будь-яким мусульманином.

— Може, ти крав, убивав, лягав у ліжко з чоловіками, програв своє майно?

— Нічого цього я не робив, ясний пане.

— Як же тоді ти потрапив у рабство?

— Не знаю, ясний пане.

Такого випадку в ефіопського работорговця ще не було. Якщо раб не бреше, а це перевірити легко: змусити його зізнатися, катуваннями витягнути з нього правду, — тоді геть не зрозуміло, яким чином Абдулах став рабом. Спокійно і майже дружньо, відповідаючи на усмішки, якими гігант рясно його осявав, хазяїн перерахував катування, яким піддасть його,

1 ... 131 132 133 ... 143
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іншалла, Мадонно, іншалла», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іншалла, Мадонно, іншалла"