Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Збігай до місіс Елсінг, поясни їй усе до ладу й попроси прийти. І послухай, що я тобі скажу, Пріссі. Місіс Меллі має ось-ось родити, і будь-якої хвилини буде потрібна твоя поміч. Отож бігом — одна нога там, а друга тут.

— Добре, мем,— сказала Пріссі, обернулась і черепашок) ходою посунула до хвіртки.

— Та швидше ти, сновидо!

— Добре, мем.

Пріссі ледь-ледь прискорила ходу, а Скарлет вернулася в дім. І знову завагалась, перш ніж піднятися нагору до Мелані. Їй же треба буде пояснити, чому місіс Мід не прийде, а вона може розхвилюватись, почувши, що Філа тяжко поранено. «Та нехай уже, збрешу там щось»,— подумала Скарлет.

Ввійшовши до кімнати Мелані, вона побачила, що таця з їжею стоїть незаймана. Мелані лежала на боці, обличчя біле, мов полотно.

— Місіс Мід у шпиталі,— пояснила. Скарлет.— Але прийде місіс Елсінг. Тобі що, погано?

— Не дуже,— збрехала Мелані.— Скарлет, а довго це в тебе було, коли ти родила Вейда?

— Та раз-два, й по всьому,— відповіла Скарлет удавано бадьорим тоном.— Я була надворі й ледве встигла забігти всередину. Мамка заявила, що це просто ганьба — я так швидко розродилась, мов негритянка.

— Я б теж хотіла, щоб у мене було, як у негритянки,— сказала Мелані з силуваною усмішкою, яка відразу й погасла, коли її лице скривилося з болю.

Скарлет глянула на вузькі стегна Мелані, що аж ніяк не обнадіювало, але промовила заспокійливо:

— Та це зовсім і не страшно.

— Я знаю. Просто я трохи боягузка. А... місіс Елсінг зараз прийде?

— Та зараз, зараз,— відповіла Скарлет.— Я піду принесу холодної води й зволожу тебе губкою. Сьогодні жаркий день.

З водою вона зволікала якомога довше, і що дві хвилини вибігала до передніх дверей подивитись, чи не йде Пріссі. Але негритянки все не було видно, тож кінець кінцем вона таки піднялася нагору, обтерла спітніле тіло Мелані й розчесала її довге темне волосся.

За якусь годину з вулиці почулося характерне для негрів човгання ніг, і Скарлет у вікно побачила Пріссі — та верталася так само неквапливо, як і попереднього разу, крутила туди-сюди головою і виставлялась, ніби на очах цілої купи глядачів.

«Колись таки відлупцюю це дівчисько»,— розлючено подумала Скарлет, збігаючи сходами їй назустріч.

— Місіс Елсінг у шпиталі. Їхня куховарка каже — там уранці поїзд привіз багато поранених солдатів. Вона готує суп, нестиме туди. Вона каже...

— Байдуже, що вона там каже! — урвала її Скарлет, відчуваючи, як тьохнуло в неї серце.— Одягни чистого фартуха, бо я хочу, щоб ти сходила до шпиталю. Я дам тобі записку до доктора Міда, а коли його там нема, віддаси її докторові Джонсу чи кому іншому з лікарів. І якщо ти не повернешся одним духом, я тобі всі бебехи відіб’ю.

— Добре, мем.

— І спитаєш когось із джентльменів, як там ідуть бої. А якщо вони не знають, метнешся на станцію і спитаєш у машиністів, що привели поїзд з пораненими. Спитаєш, чи бої не близько від Джонсборо.

— Боже м’стивий, міс Скарлет! — На чорному обличчі Пріссі проступив страх.— То це янкі в Тарі, ге?

— Я не знаю. Я ж кажу тобі — розпитай.

— Боже м’стивий, міс Скарлет! А чи вони не вб’ють моєї мами?

І Пріссі раптом заревіла на весь голос — наче Скарлет мало було й своєї гризоти.

— Ану цить мені! Ще міс Мелані налякаєш. Біжи поміняй фартуха й гайда.

Діставши нагінки, Пріссі шмигнула в тильну половину будинку, а Скарлет поспіхом начеркала кілька рядків на берегах останнього Джералдового листа — єдиному клаптику паперу, що знайшовся в домі. Коли вона складала записку так, щоб її письмо було на видноті, в око їй впали Джералдові слова: «Твоя мама... тиф... ні в якому разі... не приїздити додому»,— і до горла підступила грудка. Якби не Мелані, вона б кинулася додому зараз, цю ж таки хвилину, хоч би мусила й усю дорогу йти пішки.

Затисши листа в руці, Пріссі цим разом гайнула мало не бігцем, а Скарлет пішла нагору до Мелані, думаючи, як би так доладніше їй збрехати, чому нема місіс Елсінг. Але Мелані нічого не стала розпитувати. Вона лежала горілиць, з вигляду тиха й умиротворена, і Скарлет трохи заспокоїлася.

Скарлет сіла й спробувала завести мову про всякі дрібниці, хоч весь час мозок їй штрикали пекучі думки про Тару й можливу поразку конфедератів. Вона думала, що от Еллен помирає, а янкі вступають до Атланти, вбиваючи людей і палячи все на своєму шляху. І супроводив ці її думки безнастанний глухий гарматний гул, хвиля за хвилею наганяючи на неї страх. Кінець кінцем вона вже не змогла говорити і лише сиділа мовчки, дивлячись у вікно на тиху спекотну вулицю, на застигле в безруху закурене листя дерев. Мелані теж мовчала, тільки час від часу її спокійне обличчя кривилось від болю.

Після кожного чергового нападу болю Мелані казала: «А це не так і тяжко, їй-бо»,— але Скарлет бачила, що вона бреше. Скарлет воліла б, щоб Мелані криком кричала, а не терпіла так, зціпивши зуби. Вона розуміла, що годилося б співчувати Мелані, але не знаходила в собі ані краплини жалю до неї, бо вся її душа була переповнена власними тривогами. Бликнувши раз поглядом на це перекошене з болю обличчя, Скарлет подумала: чому з усіх людей на світі саме вона мусить сидіти з Мелані о цій недобрій порі — вона, що не має нічого спільного з нею, що ненавидить її і радше бачила б її в труні? Що ж, може, й здійсниться те, чого вона бажає, і навіть ще до смерку. На цю думку забобонний страх морозом пробіг по її тілу. Бажати комусь смерті — означає розбурхувати нещастя, це майже так само погано, як і проклинати. «Хто проклинає — на себе лихо накликає»,— любила повторювати Мамка. Скарлет квапливо почала благати Бога, щоб не позбавляв життя Мелані, і заходилась гарячково лопотіти вголос якусь абищицю, що спала їй на думку. За хвилину Мелані поклала свою гарячу долоню на зап’ясток Скарлет.

— Не треба забавляти мене розмовою, люба. Я знаю, як ти переживаєш. Мені дуже прикро, що я завдаю