Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Вибач, дорогенька. Але пообіцяй мені. Я чогось думаю, що це станеться сьогодні. Я навіть певна. Пообіцяй, я тебе прошу.

— Ну добре вже, обіцяю,— сказала Скарлет, розгублено дивлячись на Меллі згори вниз.

«Невже Меллі така дурна й нічого не бачить, не розуміє, що я кохаю Ешлі? Чи вона все розуміє і саме тому й думає, що я подбаю про дитину Ешлі?» Скарлет поривало так прямо й запитати Меллі, але запитання завмерло у неї на устах, коли та взяла її долоню й приклала на хвильку до своєї щоки. Погляд Меллі знову випогодився.

— А чому ти думаєш, що це буде сьогодні?

— У мене ще зранку почалися перейми, правда, не дуже сильні.

— Он як! Чого ж ти мене не гукнула? Я послала б Пріссі по доктора Міда.

— Ні, ще не треба, Скарлет. Ти ж знаєш, який він заклопотаний, та й усі вони там. Просто перекажи йому, що сьогодні ми можемо його потребувати. А тим часом повідом місіс Мід, попроси її прийти й посидіти біля мене. Вона знатиме, коли вже треба буде кликати лікаря.

— Облиш цю свою делікатність. Ти знаєш, що тобі лікар потрібен не менше, ніж тим у шпиталі. Я зараз же пошлю по нього.

— Ні, не треба, я тебе прошу. Часом це триває цілий день, і я не можу допустити, щоб лікар годинами сидів тут, коли його так потребують ті бідолашні хлопці. Пошли тільки по місіс Мід. Вона вже знатиме, як бути.

— Ну, нехай і так,— погодилася Скарлет.

Розділ XXI

Коли Пріссі віднесла Мелані сніданок на таці, Скарлет відрядила її по місіс Мід, а сама з Вейдом сіла снідати. Але щось їй цим разом не їлося. З острахом думаючи про те, що Мелані от-от має розродитись, і підсвідомо прислухаючись до гуку гармат, вона зовсім не відчувала охоти їсти. З її серцем діялося щось чудне: кілька хвилин воно билося нормально, а тоді раптом починало так гучно й швидко гупати, аж їй робилося млосно. Густа клейка мамалига в’язла в горлі, а напій з підсмаженої кукурудзи й молотого батату, що правив за каву, здавався гидким, як ніколи. Без цукру й вершків це пійло було гірким, як жовч, бо сорговий сироп, яким «підсолоджували» страву, мало чим помагав. Сьорбнувши разок, вона відсунула чашку вбік. Янкі позбавили її змоги пити справжню каву з цукром і вершками, і вже за одне це можна було їх зненавидіти.

Вейд сьогодні сидів тихіше, ніж звичайно, і не вередував, як щоранку, відмовляючись від набридлої мамалиги. Він мовчки ковтав ложку за ложкою, що вона пхала йому в рот, і тільки присьорбував водою. Його лагідні карі очі, великі й круглі, мов доларові монети, стежили за кожним її рухом, і проступала в них дитяча розгубленість, неначе йому передалися ледь приховані материні страхи. Коли Вейд скінчив їсти, Скарлет відправила його гуляти на задній двір і з полегкістю в душі простежила, як він подибуляв потолоченою травою до свого іграшкового будиночка.

Вона встала і, підійшовши до сходів, нерішуче зупинилася. Їй слід було б посидіти з Мелані й відвернути її увагу від того випробування, яке чекало на неї, але вона не знаходила в собі на це сили. І хто б подумав, що Мелані вибере саме цей день, щоб родити! Та ще й почне торочити про смерть!

Скарлет присіла на нижню сходинку й спробувала взяти себе в руки, заходившись міркувати про те, чим скінчилась учорашня битва та що сьогодні діється на фронті. І треба ж таке — за кілька миль від них триває такий бій, а вони нічогісінько не знають! І яка дивна тиша стоїть на цій безлюдній околиці міста, зовсім не схожа на те, що тут діялося в день битви над Персиковим струмком! Будинок тітоньки Туп був одним з крайніх на північній околиці Атланти, а бої нині точилися десь далеко на південь від міста, тож і не проходили тут швидким маршем військові підкріплення, не проїздили санітарні карети, не шкутильгали з передової поранені. Скарлет подумала, що все це, мабуть, відбувається на південних околицях міста, і в душі подякувала Богові, що вона не там. Ось тільки шкода, що всі сусіди, крім Мідів та Меррівезерів, повиїжджали: їй було тепер так тоскно й самотньо. Якби хоч дядько Пітер залишився — вона послала б його до штабу довідатись новини. Хоча, коли б не Мелані, вона й сама, не барячись, подалася б до середмістя і все розвідала, а так Мелані не можна покинути до приходу місіс Мід. А чого вона не йде? І де Пріссі поділась?

Скарлет підвелася й вийшла на веранду, нетерпляче вдивляючись, чи не побачить кого, але будинок Мідів заступали зарості дерев за поворотом вулиці, і взагалі ніде не було видно ані душі. Через деякий час нарешті показалася Пріссі — вона йшла сама, так неквапливо, немов мала цілий день перед собою, і метляла спідницею з боку на бік та озиралася через плече, як воно в неї виходить.

— Повзеш, як слимак! — гаркнула на неї Скарлет, коли та наблизилася до хвіртки.— Що місіс Мід сказала? Коли вона прийде?

— Її там нема,— відповіла Пріссі.

— А де вона? Коли вона буде вдома?

— Та бачте, мем,— сказала мала негритянка, неможливо розтягуючи слова, аби надати більшої ваги своєму повідомленню.— Їхня куховарка каже — міс’ Мід рано-вранці поїхала, бо молодого місте’ Філа поранено, і вона забрала повіз, і старого Талбота, й Бетсі, й усі вони поїхали привезти його додому. Куховарка каже — він тяжко поранений, і міс’ Мід не зможе сюди прийти.

Скарлет втупилася в Пріссі й насилу стримувала себе, щоб не шарпонути її за плечі. І чого це негри завжди пишаються, приносячи лихі вісті?

— Та не стовбич тут як стовп! Збігай до місіс Меррівезер і попроси її прийти або прислати свою няньку. Гайда, швидко.

— А їх там нема, міс Скарлет. Я як вертала, заглянула туди на хвилинку до їхньої няньки. Так їх там нема! І дім замкнено. Мабуть, вони у шпиталі.

— А, то он де ти так довго барилася! Коли я посилаю тебе кудись, треба туди йти, куди сказано, а не застрявати десь «на хвилинку». Збігай тоді...

Скарлет