Читати книгу - "Секрети родини Бенет 2. У полоні Хаосу, Кері Блек"

- Леонардо, - тихо крикнула в забороненій секції лісу. - Леонардо, я знаю, що ти тут. Це Кара. Я хочу просто поговорити. Будь ласка…

Ризикований план? Звісно ж! Чи цей план допоможе мені зрозуміти мотиви Смерті? Що вона хоче від Шарлоти? І чому не забрала її душу? Не впевнена, що мені дадуть відповідь, але принаймні спробую.

Тим паче я не знала, як ще звязатись зі Смертю.

Все, що я прочитала в короткій історії про вампірів це кліше. Та все одно навішала на себе часник та запаслась святою водою, яку поцупила у дійсних храмах Долі та Смерті, адже відьмам, як виявилось не дозволено брати такі речі. 

Ох, ці творці надто великої про себе думки, - подумки закотила очі та нервово хихикнула. Про всяк випадок в мене звісно зілля миттєвої смерті в кишенях. 

- А підмогу ти взяла, для того, щоб допомогав говорити? - почула звук десь угорі і переді мною зʼявився демон Лео, точніше вампір. Він стрибнув з дерева, яке було заввишки метра три і приземлився наче пірʼїнка. 

- Підмогу? - нахмурилась та мої руки почали труситися від страху. Так, я Лео врятувала, але хто знає, що він захоче зі мною зробити. 

Десь позаду мене почула шурхіт і зʼявився Майкл Арден у своїй звичній, важкій формі, яка дуже пасувала йому. У руках в нього була енергокуля, яка переливалась сніжно-білим та могильно-чорним сяйвом. 

- Хотіла веселитись без мене? - підмигнув мені Майкл. 

- Куди ж без тебе?! - фиркнула до нього. - Зараз з-за кущів ще твоя колишня зʼявиться?

Майкл знущально посміхнувся та не відповів. 

- Які пристрасті, - мовив зненацька ще один голос. - Доню, хіба мама не вчила, що двоє на одного не справедливо? 

І зʼявився той, кого я чекала найменше побачити. Гарі. Мій батько, як і Леонардо виглядав жвавішим ніж останньої зустрічі. Схоже вони вже гарно пристосувались в нашому світі. 

- Я не битись прийшла, - мовила до них та ступила крок ближче до Лео.

- Невже хочеш провести час з батьком? - засміявся Гарі. 

- І не мрій! - крикнув Майкл. 

Гарі ще більше засміявся. 

- Дорогий зятю, це я маю повне право не відпускати її з тобою проводити час, чи ти забув хто тут батько? - крізь сміх мовив Гарі, а потім глянув на мене. - Доню, якщо він тебе ображає з якоюсь дівкою, то ти тільки скажи і я вигадаю спосіб його знищити. 

- Досить! - заволала я та перекрила дорогу Майклові, з якого зараз здавалось пар піде, вставши між двох вогнів. - Взагалі-то мені потрібен лише Леонардо, а ви вдвох вирішуйте свої питання деінде! - грізно глянула на Майкла, а потім на батька.

- Як скажеш, доню, - картонно вклонився Гарі та посміхнувся однією зі своїх божевільних посмішок. 

Я глянула на Майкла та той лише злегка кивнув, було видно, що бойовий маг хотів щось сказати, та все ж вирішив мене послухати. 

Я посміхнулась та подумки вже потирала руки. Зараз почнеться пояснення дій Смерті. Повернувши голову до Лео, я відкрила рот та не встигла навіть слова промовити, як вампір мене перебив. 

- Каро, якщо це стосується Сем, то боюсь в мене для тебе немає відповіді. 

- Немає відповіді?! - я засмучено перепитала. - Тоді для чого вам було моє тіло? Хіба ви не обговорювали плани? Хіба ти не знаєш, що Смерть задумала зробити з Шарлотою?

Леонардо зніяковів на цих словах. Невже вони справді використовували моє тіло у своїх збоченях? 

- Ми обговорювали плани, які стосуються лише мене та її Каро, я не можу тобі сказати, що саме, прийде час і ти сама дізнаєшся, - він задумався і наче прочитав мої думки. - Але будь певна, з твого тіла ми використали лише трохи крові.

Та мене не влаштовувала така відповідь. 

- Але… але… - я хапала повітря, шукаючи потрібні слова. - Але ж вона мала хоча б щось сказати про Шарлоту, чи не так? Лео, будь ласка… Смерть щось зробила моїй сестрі! Ти розумієш?! Моя сестра… вона в відключці! Лікарі й цілителі твердять одне й те саме: її тіло не відновлюється після пологів.

Мій голос здригнувся, і я відчула, як сльози починають палити очі.

- Я не знаю, що це означає! Але Смерть знає! Вона щось зробила їй, Лео! - мій крик розірвав лісову тишу. Відчай здавив горло, і слова виривалися нерівними, зламаними риданнями. - Як я можу когось врятувати, якщо навіть її не можу?.. Якщо навіть себе врятувати не можу?..

Мої ноги підкосилися, і я впала на коліна прямо в холодний сніг. Руки тремтіли, серце калатало, немов хотіло вирватися з грудей. Відчуття безсилля стискало мене в своїх залізних прутах. Я розплакалася, беззвучно, ривками, відчуваючи, як кожна сльоза роз’їдає душу.

- Я просто не можу ще й її втратити… - прошепотіла, ледь дихаючи.

Майкл підійшов до мене, не звертаючи уваги на батька, який стояв трохи осторонь. Його очі блищали тривогою, і, здається, він теж боровся із власними емоціями, якщо вони в нього звісно є.

- Кара… - голос Майкла був хрипким, майже зламаним, коли він простягнув руку до мого обличчя, обережно витираючи сльози. - Я тут. Ми це виправимо, чуєш? Ми знайдемо спосіб. Але не муч себе так. Ти сильна, сильніша, ніж ти думаєш.