Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Готово.

— Дякую, — відповів я, змусивши себе посміхнутись.

Коли я повернувся до знімального майданчика, переодягнувшись у свій костюм, там уже все було готово. Камера, світло, реквізит — усе чекало лише на мене. Кірін стояв біля режисера, щось обговорюючи, а Луїза віддавала останні вказівки.

— Камілло, ти знаєш, що робити, — сказала Луїза, киваючи на камеру.

— Авжеж, — я посміхнувся, відчуваючи, як маска професіонала накладається на моє обличчя.

Зйомки почались. Перший дубль, другий, третій… Все йшло як по маслу. Я чітко виконував інструкції, усміхався в потрібний момент, демонстрував усе, що було потрібно для реклами. Утім навіть тут, посеред яскравих софітів і десятків людей, які стежили за кожним моїм рухом, я відчував її присутність. Вона не була поруч, але я знав, що вона десь тут. І це знання гризло мене зсередини.

— Відпочинок на десять хвилин! — вигукнув режисер.

Я видихнув і зняв із себе футболку, відчуваючи, як вона прилипла до спини. Взявши пляшку води, я відійшов убік, намагаючись зібрати думки.

— Камілло, ти молодець, — підійшов Кірін, поплескавши мене по спині. — Проте що з тобою? Ти не схожий на себе. Я починаю хвилюватись..

— Все нормально, — збрехав я, ковтаючи воду.

— Так? Тоді чому ти досі не підійшов до Вікторії?

Я кинув на брата швидкий погляд, промовчавши.

— Ходімо, пора закінчувати цю зйомку, — промовив я, і Кірін, усміхнувшись, пішов слідом.

Але навіть під час останніх дублів я відчував той самий тягар у грудях. І він ставав тільки важчим.

Зйомка завершилася, і весь персонал почав розходитись. Хтось пакував обладнання, хтось обговорював результати, а я намагався уникати поглядів Вікторії. Кірін ще раз похлопав мене по плечі, усміхнувся і зник у натовпі, залишивши мене стояти посеред майданчика.

Я мав підійти до Луїзи, щоб узгодити деталі наступного етапу рекламної кампанії, але ноги самі понесли мене у зовсім інший бік. Я зупинився біля скляної стіни, за якою відкривався вигляд на місто. Сонце вже хилилося до горизонту, заливаючи небо рожево-золотим сяйвом.

— Камілло, — знайомий голос Луїзи привернув мою увагу, коли вона підійшла ближче, злегка поправляючи волосся. Схоже, вона сама вирішила підійти до мене. — Все вийшло супер. Думаю, наступну частину зробимо вже на природі, але трохи пізніше.

Я кивнув, намагаючись приховати свою втому та роздратування.

— Гаразд, — тихо відповів я, намагаючись посміхнутись. — Тільки, будь ласка, попереджайте мене про це завчасно, а не так, як сьогодні вранці — перед фактом.

Луїза усміхнулася, здавалося, зовсім не звертаючи уваги на мій тон. Вона записала щось у своєму блокноті, її рухи були швидкими та точними.

— Пробач, це моя помилка. Я доручила це завдання Кіріну… Ну і Вікторія теж мала тобі передати.

Ці слова несподівано зачепили мене. Вікторія теж знала про це?

— Ну так, — хмикнув я, киваючи, намагаючись виглядати байдужим. — Напевно, забув. Вибач.

— Не хвилюйся, — Луїза обережно поклала свою долоню мені на плече, схиливши голову убік. її голос звучав м’яко, але в її погляді з’явилася іскра цікавості. — Другий етап буде пізніше. Здається, прогнозують дощі, тому поки що зйомки відкладемо. До того ж у мене термінове відрядження на декілька днів.

— Відрядження, чи, може, чергова любовна історія? — я спробував пожартувати, хоча всередині було зовсім не до сміху.

— Тобі Вікторія взагалі нічого не казала?

Луїза здивовано глянула на мене, піднявши брови. Її питання прозвучало занадто несподівано, і я здивовано зупинився, намагаючись зрозуміти, про що йде мова.

— А мала б щось сказати?

Подруга подивилася на мене так, ніби я щойно сказав щось неймовірно дурне. Вона злегка підняла брови, а потім, зітхнувши, промовила:

— Завтра ми летимо в Мілан. У нас запланований показ.

Мілан? Завтра? Я відчув, як всередині щось стислося.

— Ого, — вимовив я, намагаючись приховати розгубленість. Все, що крутилося в голові, здавалося недостатнім, щоб відповісти. Виходить, я навіть не знав про це? Я ще той бовдур. — Я не знав.

Луїза примружила очі, уважно спостерігаючи за мною. Її погляд ніби намагався проникнути крізь мою маску байдужості. Але, на щастя, вона нічого не сказала.

— І… на скільки? — запитав я, намагаючись говорити якомога спокійніше.

— Повертаємося в п’ятницю, — відповіла вона. — Там буде низка заходів від різних дизайнерів. І вони конче потребують моделей.

Я кивнув, відчуваючи, як гіркий осад осідає на душі.

— Що ж… Щасти вам, — промовив я, намагаючись усміхнутися.

Луїза на мить затримала погляд на моєму обличчі, а потім просто кивнула і пішла до своєї команди. Я залишився стояти на місці ще кілька секунд.. Її слова не виходили з голови. Мілан. Завтра. Я навіть не знав, як реагувати. Вікторія нічого не сказала мені про це. Хоча, з іншого боку, чому мала? Ми жодного разу не обговорювали її роботу детально. Тим паче я вже скільки днів не бачив її! Лише сьогодні…