Читати книгу - "Доктор Сон"

— Запаморочений трах, — промовив Джон, заходячи до кухні. — Волосся в нього на потилиці стирчало пір’ям після сну. — Так це називають ветерани. А є ще трохи такої яєчні?

— Повно, — відповіла Люсі. — Абра залишила послання на тому столі.

— Справді? — Джон підійшов подивитися. — Це вона?

— Так. Я будь-де впізнаю її почерк.

— Свята срака, це могло б викинути «Верізон»[381] геть із бізнесу.

Вона не посміхнулася.

— Сідайте, їжте, Джоне. У вас на все десять хвилин, потім я розбуджу Сплячу Красуню там, на дивані. — Вона сіла. — Продовжуй, Дене.

— Я не знаю, чи вона думала, що мій батько покине мою маму, чи ні, і сумніваюся, що відповідь на це питання знайдеться в її скрині. Хіба що вона залишила по собі приватний щоденник. Все, що я знаю, засновуючись на тому, що розповів мені Дейв, і що потім розказала Кончетта, вона ще якийсь час крутилася там. Можливо, на щось сподівалася, можливо, просто розважалася, можливо, і те, й інше. Але на той час, коли вона зрозуміла, що вагітна, вона, мабуть, уже заспокоїлась. Наскільки я розумію, ми тоді вже переїхали до Колорадо.

— Як ти гадаєш, твоя мати врешті-решт дізналася про це?

— Не знаю, але вона мусила мати сумніви щодо його вірності, особливо коли він з’являвся додому серед ночі і п’яний як чіп. Я певен, вона розуміла, що п’яниці не обмежуються в своїх дурних розвагах лише ставками на поні й засовуванням п’ятидоларових банкнот у вирізи офіціанток у барі «Твіст-енд-Шавт».

Вона поклала руку йому на плече.

— З тобою все гаразд? У тебе виснажений вигляд.

— Я в порядку. Просто ти не єдина, хто намагається все це переварити.

— Вона загинула в автокатастрофі, — сказала Люсі. Вона відвернулася від Дена, дивлячись на дошку для записів на холодильнику. Посеред неї містилася фотографія Кончетти з Аброю, що виглядала приблизно рочки на чотири, вони, взявшись за руки, йшли полем квітучих стокроток. — Чоловік там з нею був набагато старшим. І п’яним. Вони їхали дуже швидко. Момо не хотіла мені розповідати, але, коли мені виповнилося десь вісімнадцять, і стало цікаво, я так наполягала, що вона повідомила мені деякі деталі. Я запитала в неї, чи була моя мати теж тоді п’яною, але Четта відповіла, що не знає. Вона сказала, що в поліції нема підстав перевіряти загиблих у смертельних аваріях пасажирів, тільки водія. — Вона зітхнула. — Це не має значення. Облишимо сімейні історії на якийсь інший день. Розкажи мені, що трапилося з моєю дочкою.

Ден почав. У якийсь із моментів, обернувшись, він побачив у дверях Девіда Стоуна, який заправляв собі сорочку в штани і дивився на нього.

12

Ден розпочав з того, як Абра з ним зв’язалася, спершу використавши посередником Тоні. Потім, як Абра увійшла в контакт з Правдивим Вузлом: кошмарне видіння з тим, кого вона називає «хлопчиком-бейсболістом».

— Я пам’ятаю той кошмар, — сказала Люсі. — Я тоді прокинулася від її крику. Таке траплялося й раніше, але тоді це трапилося уперше за останні три-чотири роки.

Девід насупив брови.

— Я такого зовсім не пам’ятаю.

— Ти тоді був у Бостоні на якійсь конференції. — Вона повернулась до Дена. — Дозволь, я скажу, чи правильно я все зрозуміла. Ці люди зовсім не люди, вони… що? Щось на кшталт вампірів?

— У якомусь сенсі так, я гадаю. Вони не сплять у домовинах вдень і не обертаються на кажанів вночі, і я сумніваюся, щоб хрести чи часник їх бодай якось турбували, але вони паразити і безумовно не люди.

— Людські істоти не зникають, коли помирають, — категорично промовив Джон.

— Ви насправді бачили, як це відбувалося?

— Бачили, всі троє.

— Так чи інакше, — сказав Ден, — але Правдивий Вузол не цікавлять звичайні діти, а тільки ті, що мають сяйво.

— Діти, як Абра, — уточнила Люсі.

— Так. Вони катують їх, перед тим як убити — щоб вигнати чистий дух, так каже Абра. Мені перед очима постають лісові самогонщики, які женуть «місячне сяйво».

— Вони хочуть… вдихнути її, — мовила Люсі. Вона все ще намагалася вмістити це в своїй голові. — Тому що вона має сяйво.

— Не просто сяйво, а величезне сяйво. Я — ручний ліхтарик. Вона — маячний прожектор. І вона знає про них. Вона знає, що вони за такі.

— І більше того, — додав Джон. — Те, що ми зробили з тими людьми у Клауд-Гепі… наскільки це може розуміти та їхня Роза, теж покладається на рахунок Абри, не має значення, хто їх конкретно вбивав.

— А чого іншого вони могли очікувати? — обурено запитала Люсі. — Вони не розуміють, що таке самозахист? Боротьба за виживання?

— Що розуміє Роза, — сказав Ден, — це те, що є така мала дівчинка, яка кинула їй виклик.

— Виклик?

— Абра дістала її телепатично. Вона сказала Розі, що приїде по неї.

— Вона що?

— Це все той її норов, — тихо промовив Дейв. — Я тисячу разів їй казав, що він заведе її в халепу.

— Вона й зблизька не з’явиться поруч тієї жінки і її друзів, убивць дітей, — сказала Люсі.

Ден подумав: «І так… і ні».

Він взяв Люсі за руку. Та спершу смикнулась, щоб її вирвати, потім притрималася.

— Та річ, яку тобі треба зрозуміти, насправді є дуже простою, — промовив він. — Вони ніколи не зупиняться.

— Але ж…

— Ніяких але, Люсі. За інших обставин Роза могла б відчепитися — вона стара, досвідчена вовчиця, — проте є ще один фактор.

— Який?

— Вони хворі, — сказав Джон. — Абра каже, у них кір. Вони могли підхопити його від того хлопчика, Тревора. Не знаю, як би ви це могли назвати, — божественною відплатою чи іронією долі.

— Кір?

— Я розумію, це звучить не вельми серйозно, але, повірте мені, це серйозна річ. Ви знаєте, як у старі часи кір викошував дітей дощенту цілими родинами? Якщо таке відбувається