Читати книгу - "Останній пророк"

Симон тихенько відсунув важку занавісу, що заслонювала вузький і низький вхід, зігнувся й, пустивши завісу, зробив кілька впевнених кроків у цілковитій пітьмі. Простягнутою рукою торкнувся він другої занавіси, відсунув її і став у світлому отворі печери. Перед ним був добре знаний образ: широкий підземний простір, що до нього падало світло отвором звідкись — високо зверху, освітлюючи долі широкий круг, посередині якого стояв величезний, майже храмовий, стіл. Але він був не з дерева. Безформна плеската плита каменю була покладена на кам’яних брилах. Кілька килимів закривали його простору площу, на якій, мабуть, могла б обернутися колісниця, вкриту стосами сувоїв, купами зброї. Багатораменні світильники оточували стіл, а між двома з них підносився у такому ж велетенському, як стіл, кріслі той, хто був у печері. Усе в цій печері було надприродньої величини. Також і людина за столом, зі своєю лев’ячою гривастою кучмою сивого волосся і струмистою бородою, пасувала якнайкраще до цього оточення. А з усіх боків світло переходило таємничо в сутінок, а сутінок десь далеко в цілковиту пітьму: печері, здавалося, не було кінця-краю.

Симон мовчки стояв біля входу, не ворушачись. Людина за столом була заглиблена в писання, і тростина рівномірно сунулася під його рукою по пергаменовому сувою. Симон закашляв, і людина спокійно поклала тростину та, заслонюючи рукою очі, подивилася на Симона.

— Мир з тобою, раббане наш! Слава законові і храмові! — низько вклонився Симон, роблячи кілька кроків уперед.

— Слава законові і храмові! Мир і з тобою! Ходи-но ближче, Симоне! Коли ти з’явився?

— Як завше, раббане, на світанку. Уже встиг і відпочити.

— Ходи ближче, сідай і розказуй. Довго не було тебе в нас.

Симон підійшов ближче, зайшов за стіл і вмостився на низькому стільці біля ніг того, хто сидів у кріслі.

— Новин жадних, раббане. Принаймні визначних. Почалися праці над зміцнюванням веж. Нічого особливого. Лише знизу примуровують підпори. Працюють в’язні. Серед них кількадесят наших. Про них я звітував тобі, раббане.

— Що зроблено, щоб їх звільнити?

— Мехаїм і Ґершон пробують зискати сторожів. Це — ідумейці під доглядом кількох римських леґіонерів.

— Сполягаю на тебе, Симоне. Потребуєш срібла — дістанеш. Що далі?

— Єгоханан десь зник. Не можу його знайти.

— Ага, Єгоханан — гебронський назорей. Шкода. Ти мав його нарешті привести між нас. Що з ним сталося?

— Не знаю, раббане. Перед кількома тижнями я майже витяг його з галілейської молитовні, де він говорив на слова з Письма. Ти мав би почути його, раббане! Він говорив як зелот. Про ситість тіл і душ, про байдужість і про покору. Він вибирав міцні й переконливі слова. Як молодий осел, підносив він свій голос над зібранням, закидаючи народові лінощі, байдужість й жадобу вигоди. Аж зібрання збурилося й поділилося на тих, що були за й проти. Молодики були за ним, старші проти. Я витяг Єгоханана з молитовні й виштовхнув до пітьми. Опісля була маленька бійка. На другий день я шукав його в храмі — не знайшов. Казали, що навіть не ночував. Відтоді не об’являвся ані до храму, ані до свого законника Гаріма. Я питався й там. Гарім стурбований. Я казав розвідати біля всіх брам і дізнався лише, що того самого ранку він був першим, що вийшов із Гнійної брами. Далі зник і слід.

— Чи не вернувся до Геброна?

— Не думаю, раббане. Він ніколи не висловлював бажання вертатися додому. Та й що би він там робив? З великими надіями пішов він до Єрусалима і тепер соромився б іти назад. Та і як би це виглядало в очах його земляків, що він одцурався назорейства? Ні, до Геброна він не повернувся. Але на кожен випадок я розвідаю.

— Розвідай. А якщо він не в Геброні — що може в ним статися? Живий він?

— Навіть не уявляю собі, раббане, що і як з ним. Але в кожному разі він живий. Лише де? Буду шукати.

— Шукай, Симоне! Те, що ти розказував мені про цього молодика, викликало в мене зацікавлення. Таких молодиків нам треба. Не лише відважних і з міцними м’язами, але й таких, що мають ще й міцні розумом голови. Цей Єгоханан мене цікавить. Може тому саме, що він із Геброна. Це найшляхетніше наше місто, Симоне. А ти вже знаєш, як мене гебронський хлопець був визволив із римського полону. Може, це був саме Єгоханан?

— Можливо, раббане. В кожному разі, як я його знаю, це на нього подібне. Я буду шукати за ним. Тепер шкодую, що раніше не привів його до тебе.

— Так, це треба було зробити.

— Моя вина, раббане. Але саме тому, що Єгоханан не є звичайний галілейський рибалка, — я й не хотів його зв’язувати лише присягою. Мені хотілося, щоб він пройшов садукейську й фарисейську школу, пізнав сам облуду тих учителів народу. Щоб, ставши зелотом, не жалкував, може, що не скуштував досить із законницької премудрости.