Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Вперше в своєму житті Злата отримала нову якісну пряжу і якісний інструмент. Артур хотів купити їй ще щось, але він абсолютно не розумів призначення і використання всього, що було в магазині, і Злата витягла його звідти мало не за шкірки, заявляючи, що їй поки що нічого не треба.

Продавчиня, невисока пухкенька жіночка, сміялася, і казала, що такий чоловік на вагу золота, і що треба користуватися моментом, доки він ще не зрозумів, яких масштабів згодом можуть досягти апетити внутрішнього хом’яка рукодільниці. Запрошувала приходити ще, і Артур обіцяв, що вони ще обов’язково завітають.

Заходячи в кабінет до Якова Павловича, Артур не зміг приховати від Злати свого хвилювання. Наставав момент істини, і як би він не бажав знати правду — почути погані новини страшенно боявся.

— Артуре, тебе колотить, — Злата усміхнулася і взяла його під руку.

— Так, — він теж усміхнувся, — боюся, що відкладуть операцію, і що мене не буде біля тебе в цей момент.

— Де ж твій оптимізм? — дівчина, несподівано, абсолютно не хвилювалась. Вона якимось дивом знайшла в собі сили налаштуватись на майбутні зміни і чекала операції вже з нетерпінням, а не з хвилюванням.

Яків Павлович привітався, усміхнувся і взяв теку з цілою купою аналізів Злати.

— Вже готові всі результати ваших аналізів і досліджень, Злато Юріївно, мушу сказати, що у вас низькуватий гемоглобін. Не критично, але потрібно звернути увагу на своє харчування, — сказав із усмішкою лікар і, перевівши погляд на Артура, додав, — в усьому іншому — у вас нема жодних проблем.

Артур видихнув так голосно, що Злата перевела на нього здивований погляд. На його обличчі читалося полегшення, настільки сильне, що їй здалось, що вона навіть помітила сльози в його очах.

— Я чогось не знаю? — запитала вона, дивлячись на Артура, а потім перевела погляд на лікаря.

— Артур Олексійович дуже переживав за результати гістологічного дослідження, але ніяких змін вони не показали, просто келоїдний рубець.

— Так… а що могло бути? — Злата з лікаря перевела погляд знову на Артура.

— Така його форма і збільшені лімфовузли могли свідчити про новоутворення, але, на щастя, така підозра не підтвердилася, — сказав лікар.

Злата нічого не відповіла.

— Думаю, з наступного тижня ми можемо починати, — широко усміхнувся Яків Павлович.

— Так, це чудова новина… — Злата кивнула.

На понеділок призначили перші шліфування, а операцію — на вівторок.

Вже в машині Злата дала волю своїм почуттям. Лиш вони сіли в салон, вона накинулась на нього.

— Ти казав, що ми маємо говорити про все! Чи це стосується лише мене? Зламаний ніготь, кажеш?! А ти всі ці дні нічого не казав мені про підозру у мене раку! Артуре! Так нечесно! Ти мав мені сказати!

— Злато, про це сказали лікарі після консультації, і ти, на щастя, не розчула їхніх підозр.

— На щастя?

— Так! Бо всі ці дні ти б переживала і навряд чи змогла б відволіктись на щось з того, що ми робили!

— Але це нечесно! Ти мав мені сказати!

— Вибач, але я так не вважаю. Все сталося так, як сталося. Ти не нервувала марно ці дні, мене одного було цілком достатньо.

— І тому ти сторонився й не торкався мене ці дні? Адже причина була не в тому, що мені робили біопсію і мені болить? Правда?

— Так… — Артур видихнув. — Вибач. Я просто не міг… Сама думка, що в тебе може бути онкологія…

В Артура зірвався голос, він похитав головою. Голосно перевів подих і стис губи. Дивився вперед незрячим блукаючим поглядом, а потім, зрештою, заговорив.

— Я б зробив все від мене залежне, аби забезпечити тобі якісне лікування. Я вже переглянув які є профільні клініки і методи, що пропонує сучасна медицина. Успіх лікування залежить від стадії… Головне — почати раніше, не запізнитись... Дізнався, скільки зможу отримати, продавши квартиру й машину... Намагався не думати про це, але не виходило… Ти — це все, що має для мене сенс. Я не можу тебе втратити. Я не хочу тебе втратити, Злато… — Артур повернувся до неї.

Весь запал Злати випарувався, коли вона зустрілася з його поглядом, наповненим німим болем і відчаєм від пережитого хвилювання. Ці чотири дні з моменту біопсії, він жодного разу не надав їй найменшого приводу для хвилювання, хіба що зустріч з Іннесою стала неприємним моментом. Артур був таким веселим і безтурботним, жартував, розповідав різні історії зі школи і інституту, поводився, як звичайно, хоча всередині його з’їдало хвилювання і страх за її життя.

Він обіцяв піклуватись про неї. І як би Злата не сердилася на нього за мовчання — вона розуміла, що саме це мовчання і було чи не найкрасномовнішим виявом його турботи.

— Я теж не хочу тебе втрачати, — відповіла Злата тихо.

Цей момент став переломним для неї. Саме в цей момент Злата усвідомила, що Артур — чи не єдина людина у всьому світі, котра дійсно піде за неї і у вогонь, і у воду. Як би пафосно це не звучало. Що його слова — про те, що вона важлива і є сенсом його життя — це не просто слова. Це — правда.