Читати книгу - ""Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб"

– У вас совість є? – прошипів він. – Забирайтеся!

Совісті вистачило рівно до протилежного кінця столу. Я однаково не розбирала фраз шаєра, а дізнавача моя поступка обрадувала.

– Звісно, я підтримаю вас, сіре, – він повернувся до розмови. – Але ви впевнені, що зможете це контролювати? Випадок безпрецедентний. Всяке може трапитись.

Далекий писк став голоснішим. Кано скривився, трохи відсунув слухавку від вуха.

– Гаразд, це ваше право, сіре, – сказав заспокійливо. – Ніхто його не оскаржує. Але преса може роздути… Прошу вас, схаменіться. Так… Так. Ви маєте рацію, сіре. Я розумію ваші прагнення. Я забезпечу вільну від сторонніх зону. Так, Ластонію необхідно приструнити. Ні, сіре, ця ідея в сотню разів гірша за попередню! Так, вам видніше…

Слухавка замовкла. Дізнавач розмахнувся, щоб жбурнути її на стіл, але згадав про мою присутність і обмежився скрипом зубів.

– Ваш вплив на людей занадто непередбачуваний, – звернувся до мене. – Подумати тільки…

– Про що ви?!

– Відпочивайте, Аню. Незабаром вам знадобляться свіжі сили.

– Це загроза?

– Це нова примха шаєра. Йдіть снідати. Пізніше вам усе пояснять.

Я вирішила з’ясувати якщо не питання шаєра, то хоча б снайпера:

– Я вгадала? То відбитки Валері? Ластонці дійсно здатні повністю контролювати людину? Ну, вона ж не професійний снайпер, правильно? Навіть якщо їй наказали вбити мене, вона не могла навчитися влучно стріляти силою думки? Виходить, імплант дає контроль не тільки над розумом, а й над тілом?!

Кано демонстративно поринув у папери, і довелось піти. Назад у клітку, так. Але дійти туди я не встигла.

Біля ліфта мене перехопив посланець шаєра з наказом терміново прибути на задній двір. Чи варто говорити, що я й гадки не мала, де він? Втім, це і не вимагалось – люб’язні чоловіки, чиїх облич я не могла розгледіти за щитками шоломів, охоче вказували шлях і навіть (о диво!) не тикали в мене зброєю. Прогрес, еге ж!

Важко судити, чим задній двір відрізнявся від переднього. Досі я бувала лише в адміністративному крилі і на музейній території (добу під личиною Айри Керейри не беремо до уваги, бо ж я тоді не орієнтувалася в плануванні палацу і вірила неправдивій інформації зі свідомості Аріни). Решта площі здавалась незвіданим світом. Я бачила її з вікон і боялася, що вона назавжди залишиться картинкою за склом. Що б не придумав шаєр, я зраділа можливості виглянути у справжню Долінею.

«Задній двір» розташовувався на відшибі палацового комплексу. Це був невеликий майдан, оточений низькими цегляними будинками. На ньому росли могутні дуби – на перший погляд, без будь-якої системи. Між ними виднілися автомобілі – як невеликі, схожі на легендарний «Фольксваген Жук», так і справжні велетні на кшталт «полуторок» часів Другої світової війни.

Стояла чудова погода. Ні хмаринки, ні вітерця, ні пилу… Яскраве ранкове сонце грало в нереально зеленому листі, відбивалося від блискучих дахів і сліпило очі. Я мружилася, намагаючись розглянути велику групу людей, що чекали біля болотно-бурого позашляховика. Кілька з них були знайомими… Точніше, один із них. Шаєрон Вікард власною персоною. Другий стовідсотково був витвором моєї уяви.

– Ріку?! – я все ж не втрималася від абсурдного окрику.

Він повернувся, і сонячні промені перетворили його «обладунки» на полум’я.

– Доброго ранку, Аню! Готова до візиту в Ластонію?

Мабуть, на моєму обличчі майнуло занадто багато емоцій одночасно, оскільки шаєрон зволив розреготатися.

– Звикайте, леді, – кинув грубувато. – Наша сімейка колоритніша за Душогубку. Сьогодні, наприклад, за шаєра ваш Рік. Як гадаєте, можливо, завтра на цю роль запросять і мене?

«Ти натякаєш, що після завтрашнього перевороту очолиш Долінею?!» – але в передчутті поїздки я викинула цю думку з голови.