Читати книгу - "Битва королів"

Сер Грегор, який на наші забавки взагалі не зважав, нарешті кидає погляд... ну, ви знаєте, як він це робить, і велить, щоб до нього привели дівчину. І старому доводиться витягнути її з кухні. А що? Сам винен. Змірявши її поглядом, сер каже: «То ти через цю повію переймаєшся?» А цей дурень каже: «Моя Лейна не повія, сер»,— просто Грегору в обличчя. Сер, і не моргнувши, каже: «Уже повія»,— і жбурляє старому ще один срібняк, здирає з дівки сукню й бере її просто на столі на очах у татуся, а вона б’ється і звивається, як кролик, і верещить. Треба було бачити обличчя старого, я так реготав, що в мене ель з носа потік! Аж тут вереск зачув хлопчак — я так розумію, синок, і прибіг з льоху, тож Рафу довелося застромити йому в живіт чингал. А сер Грегор уже кінчив і знову взявся до елю, тож і наша черга прийшла. Тобот, ви його знаєте, перевертає її і заходить ззаду. Коли прийшла моя черга, дівка вже й не опиралася, може, їй врешті сподобалося, хоча, якщо по правді, я б не від того, щоб вона трохи покрутилася. А далі найцікавіше... Коли все було позаду, сер каже старому, щоб віддав йому решту зі срібняка, дівчина-бо не варта була цілого срібняка, каже він... і, чорт забирай, якщо старий не приніс жменю мідяків, перепрошуючи мілорда й дякуючи, що завітав!..

Чоловіки зареготали, а Чизік найголосніше з усіх — він зі своєї байки реготав так, що з носа булька вилетіла й упала просто в кошлату сиву бороду. Стоячи в тіні сходів, Арія спостерігала за ним. А тоді, не кажучи ні слова, прокралася назад у підвал. Коли Віс дізнався, що вона так і не спитала про одяг, то стягнув з неї штанці й дубасив її, поки кров не пустив, але Арія, заплющивши очі, повторювала те, чому навчив її Сиріо Форел, тож нічого не відчувала.

Ще через вечір Віс послав її в касарню прислужувати за столом. Вона саме несла карафу вина, коли через ряд запримітила Джакена Г’ґара над хлібною мискою. Закусивши губу, Арія роззирнулася — пересвідчитися, що Віса поблизу немає. «Страх ранить глибше за меч»,— сказала вона собі.

Вона зробила крок, другий, і з кожним кроком дедалі менше почувалася мишкою. Вона рушила вздовж лавок, наповнюючи винні кубки. Праворуч від Джакена сидів п’янючий Рордж, який не звернув на неї уваги. Нахилившись низько, Арія прошепотіла: «Чизік»,— просто Джакену на вухо. Лоратянин і знаку не подав, що розчув.

Щойно карафа спорожніла, Арія поквапилась у підвал, наповнила її з барила і знову взялася наливати всім. За той час, що її не було, ніхто від спраги не помер, та й узагалі ніхто не зауважив її недовгої відсутності.

Ні завтра, ні позавтра нічого не відбувалося, але на третій день Арія з Вісом пішла на кухню забрати обід.

— Учора вночі один з вояків Гори впав з муру та скрутив собі, дурень, в’язи,— чула вона, як сказав Віс кухарці.

— П’яний? — поцікавилася жінка.

— Як завжди, не більше. Кажуть, це його скинув дух Гарена,— пирхнув він, усім виглядом показуючи, що він думає про такі дурниці.

«То не Гарен,— хотілося сказати Арії,— то я зробила». Це вона вбила Чизіка, шепнувши його ім’я, і вона не закінчила — на черзі ще двоє. «Це я — привид Гаренхолу»,— думала вона. Того вечора на одне ненависне ім’я стало менше.

Кетлін

Для зустрічі вибрали травостій, поцяткований світло-сірими грабами та свіжими пеньками зрубаних дерев.

— Ми перші, міледі,— мовив Галліс Моллен, коли вони, самі-одні між двох армій, зупинилися серед пеньків. На списі в його руках ляпав і лопотів прапор з деривовком дому Старків. Звідси Кетлін не бачила моря, але відчувала його близькість. Шквальний вітер зі сходу приносив гострий дух солі.

Фуражири Станіса Баратеона порубали дерева на свої рухомі облогові башти й на катапульти. Кетлін подумала: а скільки тут ріс цей гайок? Чи не спочивав тут Нед Старк, коли вів своє військо на південь — на останню облогу Штормокраю? Того дня він здобув звитяжну перемогу — то більше звитяжну, що безкровну.

«Дайте боги, щоб і я здобула таку саму»,— молилася Кетлін. Її васали вважали її божевільною вже тому, що вона зважилася сюди з’явитися. «Це не наша війна, міледі,— казав їй сер Вендель Мандерлі.— Знаю, король не волів би, щоб його мати ризикувала».

«Ми всі ризикуємо,— відповіла вона, либонь, зарізко.— Чи ви гадаєте, мені тут хочеться бути, сер? — („Моє місце у Річкорині, біля батька, й у Вічнозимі, з синами...“).— Роб вислав мене на південь вести перемовини від його імені, і так я і вчиню». Кетлін знала: укласти перемир’я між цими братами буде нелегко, але заради королівства слід спробувати.

Вдалині за зрошеними дощем нивами й гірськими кряжами вона бачила на тлі неба величний замок Штормокраю, що стояв задом до невидимого моря. Поряд з цим масивом світло-сірого каменю військо лорда Станіса Баратеона, що оточувало його, здавалося мізерною дрібнотою — мишами з прапорами.

У баладах співалося, що Штормокрай постав у прадавні дні Дюрана, першого короля штормових земель, який домігся кохання прекрасної Елени, дочки морського бога й богині вітру. Їхньої шлюбної ночі Елена пожертвувала своє дівоцтво за кохання смертного, прирікаючи себе на людську смерть, і її згорьовані батьки дали волю гніву й наслали вітри та хвилі, щоб зруйнувати Дюранову твердиню. І його друзів, і братів, і всіх весільних гостей завалило, коли впали стіни, або змило в море, та Елена затулила Дюрана власними руками й захистила, а коли прийшов світанок, він оголосив богам війну та присягнув усе відбудувати.

Ще п’ять замків збудував він, один більший і міцніший за попередній, але всі вони в нього на очах були потрощені штормовими вітрами, що з завиванням прилітали з Кораблетрощильної затоки, котячи перед собою велетенські хвилі. Лорди благали Дюрана будувати далі від води, вглиб