Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Я прихилилася до холодного мармуру, спостерігаючи через шпаринку, як Арден спускається з балкона, не відриваючи очей від чогось прихованого у залі. В його виразі лиця з’явилася якась теплота, якої раніше там не було, і навіть втома, здавалося, трохи відступила. 

Він посміхнувся – так, що й мені на лице сама собою налізла посмішка. Серце почало гупати так швидко і голосно, що я приклала руку до грудей у спробі його заспокоїти. А тоді визирнула у залу, аби побачити, що ж привернуло увагу Ардена. 

Над кремово-бісквітною копією Зимового замку ширяв помаранчевий дракон, видихаючи з пащі примарне полум’я, що опадало на підлогу ледь помітними кристаликами запеченого цукру. 

А тоді головні двері зали грюкнули, відчиняючись навстіж. У проході застигли дві фігури – одна у пурпуровій сукні з золотим шиттям, а інша – у ніжно-блакитному, з такими ж стрічками у золотистих тугих косах. 

Карея да Цинр ступила у залу, приковуючи до себе усі погляди, а тоді смикнула за лікоть і свою доньку, що теж несміливо переступила поріг. В руці вона стискала шкіряну шлейку, що переходила у товстий залізний ланцюг, що натужно та іржаво скрипнув по мармуру. 

А на кінці цього ланцюга, прикований міцним металевим нашийником, сидів…

Голову мені прорізав гострий струмінь болю, що протягнувся прямо до серця, проштрикнувши його десятками голок. А тоді мої очі перетнулися з очима Аодхана, що заледве змахував крилами й важко дихав, не здатний втягнути повітря через щільне залізо на шиї. 

– Лорде Елморе, леді та лорди! – різкий, високий голос леді да Цинр прорізав раптову тишу, що утворилася від несподіваного видовища. 

Навіть шоколадний дракон завмер у повітрі, тільки зовсім трохи змахуючи своїми липкими крилами. 

Арден зробив кілька кроків вперед – і він не дивився ані на Карею, ані на її доньку, Мередіт. Вся його увага була на драконі, а в очах безпомилково читався біль – наче це його, а не ящура, посадили на ланцюг. 

– Що відбувається? – вимогливо запитав він. Його голос не підвищився навіть на тон, а все одно рознісся до кожного куточка кімнати. Вперше чари, що витали навколо Ардена навіть тоді, коли він ними не користувався, виглядали не теплими, а крижаними – від люті. 

– Саме це я й хочу розповісти, – чванливо заявила да Цинр. – Моя донька, як бачите, пробудила дракона. Підозрюю, останнього з нині живих захисників графства Елмор. Тож, як будь-яка матір, я буду рада віддати мою Мередіт вам за наречену–

Вона хотіла сказати щось ще, та не встигла. В ту саму мить Аодхан, що сидів слабко на підлозі трохи позаду від Мередіт, раптово відкрив пащеку та дихнув вогнем. І неабияким: він пронісся кілька метрів, підпалюючи численні шари спідниці дівчини та змушуючи її заверещати так високо, що задрижали скельця на кришталевих люстрах. 

Від несподіванки вона випустила шлейку ланцюга, і тоді Аодхан злетів: важко і повільно, нахиляючись то в один бік, то в інший. 

Що ти тут робиш? – майже загорлала я, але думка, вочевидь, була досить сильною, аби досягти розуму дракончика. 

Втім, він був не в настрої відповідати: в моїй голові пронеслися тільки ревіння та ніяк не зв’язані образи. Втім, в усіх з них був вогонь та запах паленої плоті. 

Тож я, не чекаючи ані миті більше, кинулася вперед – до Аодхана, що вже почав поволі надуватися, набираючи в нутро все більше повітря для плювка вогнем. Він почав підійматися вище, і вже тільки край ланцюга торкався землі, а за мить і він зник. Я ще встигла б вхопитися за нього, аби смикнути дракончика назад. 

Втім, ця думка зникла ще до того, як встигла оформитися в голові – я не стала б використовувати ланцюг. Як взагалі можна було посадити нещасну тварину на ланцюг?..

– Аодхане, спинися! – крикнула я йому, стискаючи кулаки. Я застигла посеред зали – у  острівку, пустому від людей, що раптом почали липнути до стін, щойно забачили справжнього дракона. – Будь ласка.

Я додала це тихіше, намагаючись зазирнути драконові в очі. Достукатися до його голови не виходило: там був біль, бажання вирватися і вогонь – і жодної зв’язної думки. 

– Спускайся до мене. 

Люди, здавалося, розступилися навіть сильніше – поряд залишалася тільки леді да Цинр, що глипала на мене широко розкритими очима, та Мередіт, що марно намагалася загасити край своєї сукні. 

А ще – Арден. 

Він стояв за два кроки від мене і ступив ще один в ту мить, коли Аодхан сильно махнув крилами і впав мені на плече, від чого я ледь помітно похитнулася. Дракон видихнув повітря – розпечене і сухе – і мені обпалило руку, наче вогнем. На верхній частині долоні почав утворюватися червоний пухир, та я й не зважала. Більше мене хвилював погляд Ардена: примружений, недовірливий. Зовсім трохи ворожий. 

Від останнього я ступила крок назад, і Арден простягнув до мене долоню. 

– Леді, ви в порядку?.. – запитав він стиха, а тоді очі примружила вже я. 

Він мене не впізнавав. Зовсім не впізнавав – дивився, як на якусь незнайому даму, до того ж не зовсім таку, з якою йому дійсно кортить поспілкуватися. 

– Вона! – Карея да Цинр вхопила свою доньку за плече (я помітила, як шкіра в тої побіліла), і потягла її за собою. Друга її рука звинувачувально вп’ялася у мене. – Вона намагалася вбити мою доньку! Всі це бачили! Всі! Заберіть в неї дракона!