Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Що ж із нею сталося?

— Не знаю. Але ото в колисці, в якій мене привезли, простирадла були батистові, дорогі. То по селу чутки ходили, що вона з кимось зв’язалася багатим і родовитим. А як насправді було, то не відомо.

— Нічого собі у вас історія, Іване Карповичу! А чого ж ви мовчали? — знову кричить Маєвський, який і без коньяку гучний, а з коньяком так наче патефон якийсь.

— Тихіше, графе. Я не казав, бо ви не питали.

— Не питав, бо не знав! Слухайте, а якщо батько ваш невідомий, то чого ви Карпович?

— Дід мій дуже коропів смажених любив. То наказав записати мене Карповичем, мовляв, що батько мій Карп, і аби дід його знайшов, то з’їв би.

— А Підіпригора звідки?

— Підіпригора — дідове прізвище, яке мені дядько мій дали.

— Ох, Іване Карповичу, та про ваше походження можна роман цілий написати!

— Ні, наполягаю, щоб ви про це нічого не писали! — кажу строго.

Граф обіцяє, але знаю я ціну його обіцянкам. Сказати Маєвському таємно — наче серед ярмарку заволати. Ну, то нехай. Граф же думає, що тільки в нього уява та вигадки, а всі інші на те не здатні. Дуже навіть здатні.

Посміхаюся я, ще трохи побалакали ми, а потім Маєвський задрімав. Ну, воно важко було не задрімати, після такого обіду, яким нас Уляна Гаврилівна пригостила. Я тихенько підвівся і пішов до Моніки. Вона біля Уляни Гаврилівни совалася у люльці. Мене побачила, усміхнулася.

— Тато! Тато! — сказала і потягнулась до мене.

Я малу на руки взяв, коли почув, що авто на хутір їде. Вийшов подивитися. Біля мене двоє собачок молодих, яких я замість убитих вовкулаком узяв. Закрив їх, щоб дарма не гавкали, і вийшов гостей зустрічати. Ще за тим, як важкенько авто по дорозі перевалювалося, зрозумів я, що гостей багатенько і всі люди в тілі. Авто красиве, чорне, не з наших країв, торохтить поважно так, наче єпископ проповідь читає.

Ось під’їхало, виходять троє дядьків. Усі високі, гладкі, в дорогих костюмах. І одного наче знаю я. Точно! Та це ж Іполит Всеволодович Василевський, полковник охоронного відділення, з яким я мав справи під час відрядження до Великого князівства Фінляндського! Здивувався я.

— Іване Карповичу, впізнаєте? — питає полковник. А я у фрунт витягнувся. — Та ну, припиніть, ми ж зараз цивільні люди.

Підійшов до мене, руку потиснув, обійняв сердечно.

— Знайдеться у вас хвилинка для нас, Іване Карповичу? — питає.

— Звісно. Прошу за мною.

Провів їх до себе в кабінет, бо в садочку граф спав, не хотілося його будити, щоб гостей він моїх побачив. Видно було, що приїхали вони у справі і справі серйозній, а Маєвському серйозних справ краще було не знати, бо вмить повітом рознесе.

— Слухайте, а ви тут непогано влаштувалися! — засміявся полковник, який уважно обдивлявся хутір із вікон мого кабінету, а тепер махнув навколо красивою шкіряною текою.

— Може, вип’єте чогось з дороги? — питаю.

— Ні, дякую. Випивати нам часу немає, то одразу до діла, — зробився полковник серйозним, як і його товариші. — Іване Карповичу, я зараз працюю радником голови правління Першого залізничного товариства Чули про таке?

— Звісно, чув. Залізниці будуєте.

— Так, будуємо. Шановні пани зі мною — члени правління нашої компанії, які забажали особисто бути присутніми при нашій зустрічі. Отже, наше товариство в процесі одного будівництва зіштовхнулося з деякими труднощами. То хочемо попросити вас, щоб ви допомогли нам їх здолати. Візьметесь, Іване Карповичу? — дивиться полковник на мене.

— Іполите Всеволодовичу, от буває так, що хворий до лікаря приходить, просить його вилікувати, а той одразу береться, навіть не оглянувши? Мабуть, не буває, хіба що лікар поганий. А хороший лікар огляне хворого, аналізи подивиться і тоді вже скаже. Ось я так само. Поки не знаю обставин справи, не можу сказати, чи візьмуся за неї, чи ні. Вже не ображайтеся, але такі мої правила.

— Розумію, — Василевський киває, здається, задоволений він моєю відповіддю. — Але хочу пояснити, що справа має державне значення і мусить бути збережена в цілковитій таємниці! Для цього вам потрібно підписати обіцянку про нерозголошення, — полковник поліз у теку діставати якісь папери.

— Шановний Іполите Всеволодовичу. Коли приходите ви до лікаря, то теж просите підписатися під такою обіцянкою? Думаю, що ні. Як не довіряєте ви мені і вважаєте, що можу я таємницю людей, які до мене звернулися по допомогу, розпатякати, то краще нам і справ жодних не мати. Бо як не можна мені довіряти, то ніякий папірець мене не зупинить. Якщо ж відома вам моя репутація і чули ви відгуки від тих людей, з якими я працював, тоді листок цей недоречний, — не хочу я підписувати жодних паперів, поки не зрозумію, в чому тут справа.

— Але ви зараз людина публічна, в журналах про вас друкують і...

— В журналах друкують лише те, що я вважаю за потрібне, й ані на крихту більше. То що у вас за справа?

Бачу, як Василевський дивиться на чоловіків, які з ним приїхали. Ті в свою чергу дивляться один на одного: Киває перший, потім другий киває вже полковникові. Той зітхає з полегшенням.

— Справа в тому, Іване Карповичу, що наша компанія отримала від держави досить велике замовлення на будівництво нової залізничної гілки до Шостки, — Василевський дивиться мені в очі. Я слухаю. — Там, як вам, можливо, відомо, знаходяться порохові заводи, досить важливі для забезпечення нашої армії. Стан справ у Європі зараз тривожний, не виключено, що почнеться війна, в якій знадобиться багато тисяч тонн пороху. А стара колія ледь витримує маленький паровоз і кілька пасажирських вагонів. То порох доводиться везти до найближчої станції возами. У мирний час сяк-так цього вистачає, але якщо почнеться війна, то неодмінно виникнуть проблеми. Отже, будівництво нової колії є справою державної важливості. Розумієте?

— Так. Але не розумію, чому зі справою державної важливості ви звертаєтесь до мене, а не до поліції?

— Тому що нам потрібен швидкий результат, — полковник відповідає швидко і переконливо. — А ви, Іване Карповичу, на мій погляд, саме та людина, яка може дати потрібний результат.

— Дякую за таку оцінку. То в чому проблема у Шостці?

— Наше товариство отримало