Читати книгу - "Чорнильна смерть"

Відчай затіпав ним, мов дитиною. Відчай і безсилий гнів.

— Спершу я не мав певності, що подіє найкраще. — Орфеїв голос продерся крізь біль, мов тупий ніж. — Думав, може, послати тобі кілька прикрих водяних гостей. Адже я маю тут книжку, яку Феноліо написав для Якопо, а в ній згадано кілька досить огидних створінь. Але я вирішив на користь іншого, безкінечно цікавішого способу! Я вирішив довести тебе до божевілля, і то примарами та проявами з твоєї власної голови: давнім страхом, давнім гнівом і давнім болем, застояними у твоєму героїчному серці, замкненими, але не забутими. Витягни це все знову, Орфею, сказав я собі, і то збагачене образами, яких він завжди боявся: мертвої жінки. Мертвої дитини. Пошли йому це все в пітьмі, пошли це все йому в тиші. Пошли йому гнів, нехай він мріє про мертвих, нехай утопиться у своїй люті. Як почуватиметься герой, що тремтить від страху і знає, що страх походить тільки з його душі? Як почуватиметься Сойка, мріючи про криваві вбивства? Як він почуватиметься, засумнівавшись у власному розумі? Атож, Орфею, сказав я собі, якщо хочеш зламати його, тоді так і чини. Нехай він загубить сам себе, нехай Сойка виє, мов скажений пес, нехай він утопиться у власному страхові. Напусти фурій, які так вправно уб’ють його.

Мо відчув це все ще тоді, коли Орфей говорив, і збагнув, що слова давно вже зачитано — Орфеєвими вустами, не менш могутніми, ніж його власні.

О так, існує нова пісня про Сойку: як він у вогкому, чорному льохові втратив розум і майже втопився у власному відчаї, а зрештою благав про помилування і оправив Змієголову ще одну книжку з чистими сторінками — руками, які ще тремтіли після годин, проведених у пітьмі.

Вода вже не піднімалася, але Мо відчув, як щось ковзнуло по ногах. Дихай, Мортимере, дихай спокійно. Загороди шлях словам, не пускай їх усередину. Ти можеш. Але як, коли твої груди знову прострелено, коли твоя кров змішалася з водою і все всередині жадає помсти. Йому стало гаряче, як і тоді, гаряче й холодно. Мо кусав собі губи, щоб Орфей не почув його стогонів, притискав руку до серця. Відчуй, там немає крові. А Меґі не мертва, дарма що ти бачиш це, і то так виразно, як може зобразити тільки Орфей. Ні, ні, ні! Але слова шепотіли: так! І йому здавалося, наче він розбився на тисячі череп’яних уламків.

— Вартовий, кинь туди смолоскипа! Я хочу бачити його.

Смолоскип упав. Він осліпив Мо і якусь мить горів перед ним на темній воді, поки згас.

— Ну, будь ласка, ти вже відчуваєш! Відчуваєш кожне окреме слово, правда? — Орфей глянув на нього зверху, мов дитина, що насадила на гачок хробака і зачудовано приглядається, як він звивається. Ох, Мо хотілося занурити голову у воду й тримати її там так довго, аж поки він уже не дихатиме. Припини, Мортимере. Що він коїть із тобою? Боронися. Але як? Мо хотів опуститись у воду, тільки щоб уникнути слів, проте знав, що й там вони чекають на нього.

— Я повернуся за годину! — гукнув зверху Орфей. — Звичайно, я не можу утриматися, щоб не приписати тобі бодай кілька геть моторошних істот у воді, але вони не вб’ють тебе, не переживай. Хтозна, можливо, тобі навіть здаватиметься, що вони приємно відвертають твою увагу від того, що збурює твій розум. Сойко… Атож, слід ретельно добирати ролі, які граєш. Скажи, щоб погукали мене, коли збагнеш, що твоя шляхетність недоречна. Тоді я миттю напишу тобі кілька спасенних слів. Скажімо… «але одного ранку божевілля покинуло Сойку…»

Орфей реготав. І пішов. Лишив Мо самого з водою, пітьмою і словами.

«Оправ Змієголову книжку, — це речення сформувалося в голові Мо, мов написане каліграфічним почерком. — Оправ йому ще одну книжку з чистими сторінками, і все буде гаразд».

Біль знову розірвав йому груди, так сильно, що він аж скрикнув. Він бачив, як Хлопчик-мізинчик лещатами стискає йому пальці, бачив, як Миршавець за коси тягне Меґі з Печери, бачив, як собаки хапають Резу, тремтів від гарячки — чи то від холоду? Це все у твоїй голові, Мортимере! Він ударив чолом об камінь. Якби ж він міг бачити що-небудь інше, крім Орфеєвих образів. Якби ж він міг відчувати бодай що-небудь інше, крім слів. Уприся руками в камінь, Ну ж бо, занур обличчя у воду, вдар кулаками по власній плоті, тільки це є справжнім, більш нічого. Так?

Мо схлипнув і притис зв’язані руки до чола. Він почув над собою якесь пурхання. Серед мороку горіли іскри. Пітьма подалася, наче хтось зняв йому пов’язку з очей. Вогнерукий? Ні. Вогнерукий мертвий. Дарма що його серце не хотіло вірити в це.

«Сойка вмирає, — шепотіло щось у ньому, — Сойка божеволіє». І Мо знову почув пурхання. Звичайно. Смерть прийшла провідати його і цього разу вже не прислала білих жінок, щоб захистити його. Цього разу вона прийшла сама, щоб забрати його, бо він не впорався. Спершу його, а потім Меґі… Але, можливо, навіть це було б кращим за Орфеєві слова.

Усе було чорним, дуже чорним, попри іскри. Так, він ще бачив їх. Звідки вони тут? Він знову почув пурхання і раптом відчув когось коло себе. Чиясь рука лягла йому на чоло й погладила обличчя. Така рідна.

— Що з тобою? Мо!

Реза. Такого не може бути. Може, Орфей наслав йому її обличчя, щоб потім утопити її перед його очима? Вона видається такою справжньою! Він і не знав, що Орфей може так добре писати. І які теплі її руки.

— Що з ним?

Голос Вогнерукого. Мо глянув угору й побачив його на тому самому місці, де стояв Орфей. Божевілля. Він був полонеником сну, і то дуже довго, аж поки Орфей розвіяв той сон.

— Мо! — Реза взяла його обличчя в руки.

Нічого, тільки сон. Але що навіває його? Як добре бачити її. Мо полегшено схлипнув, а Реза міцно обняла його.

— Ти маєш піти звідси!

Вона не може бути реальною.

— Мо, слухай мене! Треба йти звідси.

— Ти не можеш бути тут. — Який важкий його язик. Як тоді в гарячці.

— Я все-таки можу.

— Вогнерукий мертвий.

Реза… З зачесаними вгору косами вона видається зовсім іншою.

Щось пропливло