Читати книгу - "Чорнильна смерть"

Мо схопився за мотузку і знову відпустив її.

— Я не можу піти звідси. — Вода, яка заповнювала льох, здавалася червоною, мов кров, відколи в ній відображувалися іскри. — Я не можу.

— Що ти кажеш? — Реза вклала йому в мокрі руки вогненну мотузку.

— Смерть. Меґі. — Мо здавалося, ніби його слова теж губляться в пітьмі. — Резо, я мушу оправити книжку.

Реза ще раз вклала мотузку йому до рук. Вона була гаряча. Така мотузка змусить швидко видиратися нагору, щоб не попекти шкіру. Мо почав лізти, але йому здавалося, ніби пітьма чіпляється за нього, мов чорна тканина. Вогнерукий допоміг йому перебратися через край. Двоє вартових лежали коли льоху, мертві або непритомні.

Вогнерукий придивився до Мо. Він зазирнув йому в серце, побачив там усе.

— Погана картина, — мовив він.

— Чорна, мов чорнило, — відповів Мо. Який хрипкий його голос. — Вітання від Орфея.

Слова були ще тут. Біль. Розпач. Ненависть. Лють. Його серце, здається, наповнювалося ними з кожним подихом. Немов у нього всередині теж був темний льох.

Мо взяв меч в одного з вартових і пригорнув до себе Резу. Відчув, як вона тремтить у чужому одязі. Мабуть, вона справді прийшла. Але як? І чому Вогнерукий уже не лежить мертвий перед клітками? «А що, коли це тільки Орфеєві образи? — думав він, ідучи за Вогнеруким. — А що, коли він тільки дурить мене, щоб іще глибше втягнути в пітьму? Орфей. Убий його, Мортимере, його і його слова». Власна ненависть наганяла мало не більший страх, ніж морок, така некерована і кривава.

Вогнерукий вів їх так швидко, наче йшов знайомими шляхами. Сходи, башти, безкінечні хідники, і то без жодних вагань, наче саме каміння показувало йому шлях, і там, де він ішов, іскри сочилися зі стін, розширювалися й золотили чорноту. Тричі їм траплялися солдати. Мо вбивав їх із такою насолодою, наче вбивав Орфея. Вогнерукий був змушений тягти його далі, і Мо бачив страх на Резиному обличчі. Він схопився за її руку, мов п'яний. І відчував у собі пітьму.

Ох, Феноліо!

Нарешті тут скінчився заповіт,

Тож «Слава Богу!» ми ураз зітхнули,

Як наш поет покинув грішний світ.

Нема його — та інші вже прибули,

Щоб ми нестачі й трохи не відчули.

Й за звичаєм нових усі вітають,

Бо і в житті, і в смерті, — певне, чули? —

Через нікчему галас не знімають.

Франсуа Війон. Балада, якою Війон закінчив свій заповіт

«У руці велетня. Мого велетня! Непогано, ні. Немає причин бути нещасливим. Якби лише Чорний Принц подавав якісь ознаки життя! Якби, якби, якби, Феноліо! — думав він. — Якби ти дописав до кінця слова для Мортимера! Якби ти тільки мав якісь ідеї, як далі розвиватимуться події…»

Величезні пальці тримали його міцно й водночас обережно, наче вже звикли носити людей. Немає безперечно тривожних думок. Щоправда, Феноліо не хотів закінчити своє життя в ролі іграшки якогось велетня. Такий кінець, без сумніву, належав би до цілком поганих. Хто тепер запитає його думку? Ніхто.

«Але в такому разі ми знову лишилися б з одним запитанням», — думав Феноліо, тим часом як його шлунок від усіх хитань і погойдувань повільно, але впевнено наповнився так, наче він з’їв забагато начинених свинячих ратиць, що їх готувала Мінерва. Так, з одним запитанням.

Чи є ще хто-небудь, хто дописує цей сюжет?

Може, сидить десь на пагорбах, які він сам так мальовничо описав, який-небудь писар, що упхав його в руки цього велетня? Чи, може, цей злочинець сидить, в зовсім іншому світі, ще не описаному, як сидів колись і він, пишучи на папері «Чорнильне серце»?

«Отакої! До чого це звело б тебе, Феноліо? — думав він, розгнівано й водночас украй тривожно, як і щоразу, коли обмірковував ці питання. — Ні, він не висить на ниточках, як ота тупа лялька, з якою Батист інколи виступав на ярмарку (дарма що він трохи скидався на неї). Ні, ні, ні. Ніяких ниточок для Феноліо, ніяких ані словесних ниток, ані ниток долі. Він тримав своє життя у власних руках і протестував проти кожного втручання, хоч і визнавав, що сам залюбки ставав ляльководом. Тож лишився тільки один варіант: його сюжет просто зійшов на манівці. Ніхто не дописує його. Він розвивається сам по собі! І саме тепер сталася ця безглузда пригода з велетнем!»

Феноліо зиркнув униз, дарма що йому судомило шлунок. До землі і справді дуже далеко, але що його може злякати після того, як він, мов перезрілий плід, упав з дерева? Вигляд Чорного Принца давав значно більше приводів для тривоги. Принц моторошно звисав з другої руки велетня й видавався неживим.

Яка ганьба. Всі муки, яких він завдав собі, щоб підтримувати його життя, всі слова, трави в снігу, Роксанине піклування — все марно! Хай йому біс! Феноліо висловив той проклін так голосно, що велетень підніс його до очей. Ще й це!

А чи допоможе, якщо всміхнутися йому? Чи можна розмовляти з ним? Що ж, якщо ти, Феноліо, не знаєш відповіді, то хто тоді має знати, ти, старий бовдуре?

Велетень зупинився. Він і далі розглядав його. Трохи розтиснув пальці, і Феноліо скористався змогою розправити свої старі члени.

Слова, знову потрібні слова, і, як завжди, точні і правильні. Можливо, це все-таки благословення — просто бути німим і не полишати себе на ласку слів!

— Гм, — Феноліо, що за жалюгідний початок. — Гм. Як твоє ім’я? — Господи!

Велетень подув йому в обличчя і щось сказав. Так, з його вуст, без сумніву, злетіли слова, але Феноліо не зрозумів нічого. Як таке може бути?

Як цей велетень розглядає його! Саме так дивився найстарший онук Феноліо, побачивши у своєму тістечку великого чорного жука. Водночас і з захватом, і з тривогою. А коли жук заворушився, Піпо злякано скинув його й розтоптав. Отже, Феноліо, Не ворушися! Ніяких рухів, бодай найменших, дарма що ниють старі кістки. Господи, які пальці. Кожен такий завдовжки, як його рука!

Але велетень на мить утратив цікавість до Феноліо. Він з очевидною тривогою дивився на другий свій здобуток. Зрештою струснув Чорного Принца, мов годинник, що зупинився, і зітхнув, коли той все одно не ворушився. Знову глибоко