Читати книгу - "Острів Дума"

— Можу я поцікавитися, кого з покійників він представляє? Переді мною виникло кошмарне видіння: мовчазна судова зала мертвяків і Ваєрмен оголошує: Ваша Честь, я протестую.

— Елізабет Істлейк, — сказав я.

— А, так, звичайно, — голос потеплішав, став тимчасово людським. — Він зі своїм юним другом вийшли, гадаю, щоб попрацювати над некрологом міс Істлейк. Здається, я маю повідомлення для вас. Ви зачекаєте?

Я зачекав. Знов зазвучало «Примиряюся з собою». Нарешті Гробар-Погребник[347] повернувся:

— Містер Ваєрмен просить вас приєднатися, якщо ваша ласка, до нього і... гм... містера Кандурі у вашому домі о другій пополудневій годині. Тут написано: «Якщо ви приїдете першим, зачекайте, будь ласка, надворі». Ви зрозуміли?

— Так, зрозумів. А вам відомо, чи не збирався він повернутися?

— Ні, він нічого не казав.

Я подякував йому і повісив слухавку. Якщо навіть Ваєрмен мав мобільний телефон, я в нього його ніколи не бачив, та й номера його у мене все’дно не було, але ж Джек мав мобільного. Я відшукав у гаманці його номер і набрав. Після першого гудка мене переключило на голосову пошту, і там повідомили, що телефон або вимкнуто, або він не функціонує, тобто — або Джек його забув зарядити, або забув оплатити рахунок. Широкий вибір можливостей.

Джека побачене там страшно вразило, отже й тобі треба бути готовим до шоку.

Я хочу бути поряд з тобою, коли ти роздивлятимешся вміст кошика.

А втім, я собі вже доволі чітко уявляв, що саме могло бути в кошику, і мав сумніви, що й Ваєрмена аж так сильно здивував його вміст.

Не думаю.

— 4 —

Міннесотська мафія притихла за столом в бенкетній залі, і навіть раніше ніж підвелася для промови Пам, я зрозумів, що, поки був відсутнім, вони тут не лише обговорювали мене. Вони радилися.

— Ми від’їжджаємо, — оголосила Пам. — Більшість з нас. Слоботніки давно мріяли побувати в Дісней Ворлді, Джеймісони збираються до Маямі...

— А ми, тату, поїдемо з ними, — уточнила Мелінда, тримаючи за руку Ріка. — І вже звідти полетимо прямо в Орлі, це дешевше, ніж той рейс, що нам замовив ти..

— Гадаю, ми пережили б ці витрати, — сказав я, посміхаючись. У мені дивно змішалися почуття полегшення, розчарування й страху. В той же час я відчув, що обручі, якими мені було стягнуто голову, почали слабшати і відпадати. І біль в мене з голови просто зник. Можливо, це завдяки «зомігу», але препарат зазвичай не починає діяти так скоро, навіть якщо його задля пришвидшення запивати кофеїновою газировкою.

— Ти вже мав сьогодні нагоду спілкуватися зі своїм другом Ваєрменом? — прогудів басом Камен.

— Так, — відповів я. — Він залишив повідомлення в мене на телефоні.

— Ну, і як йому ведеться?

Нормально, занадто довга історія, щоб її тут переповідати.

— Він дає собі раду, займається підготовкою похорону в погребальному салоні... і Джек йому допомагає… але він змучений.

— Ідіть й допоможіть йому, — промовив Том Райлі. — Це ваша робота на сьогоднішній день.

— Так, дійсно, — додав Бозі. — Не муч ти себе, Едгаре. Нема сенсу тобі зараз перед нами грати привітного хазяїна.

— Я дзвонила в аеропорт, — сказала Пам так, ніби я протестував, чого я робити не збирався. — Там кажуть, що «Гольфстрім» стоїть напоготові. А консьєрж вже допомагає вирішити проблеми по всіх інших напрямках. Тим часом ми маємо ще кілька ранкових годин. Питання в тім, як нам ними розпорядитися?

Ми розпорядилися часом, як я раніше й планував: відвідали музей мистецтв Джона і Мейбл Рінглінг[348]. І я прогулявся у своєму береті.

— 5 —

Ближче до полудня я стояв у пасажирському холі авіакомпанії Долфін, прощаючись зі своїми друзями й родичами — когось цілуючи, комусь потискаючи руки, когось обіймаючи, або виконуючи всі три дії одночасно. Мелінда з Ріком та Джеймісони вже відлетіли.

Королева Реабілітації Кеті Грін поцілувала мене зі своєю фірмовою пристрастю.

— Бережи себе, Едгаре, — напоумлювала мене вона. — Мені твої картини подобаються, але набагато більше я пишаюся тим, як ти ходиш. У тебе дивовижний прогрес. Хотілося б мені показати тебе моїм найсвіжішим плаксам.

— Кеті, ти крута.

— Не така я вже й крута, — відповіла вона, витираючи очі. — По правді, я безпорадна кваша.

Потім наді мною навис Камен.

— Якщо потребуватимеш допомоги, зв’язуйся зі мною терміново.

— Слухаюсь, — виструнчився я. — Доповім КаменДоку.

Камен посміхнувся. Видовище: ніби тобі посміхається Бог.

— Я не вважаю, Едгаре, що з тобою вже все гаразд. Я можу тільки сподіватися, що з тобою буде все гаразд. Мало хто інший так заслуговує на м’яку посадку в сонячну погоду після бурі.

Я його обняв. Однорукі обійми, але він заради цього нахилився.

До літака я йшов поряд з Пам. Поки решта піднімалися по трапу, ми стояли з нею біля його підніжжя. Мою руку вона тримала обома своїми, дивлячись вгору, мені в очі.

— Я поцілую тебе лише в щоку, Едгаре. Бо Іллі дивиться на нас, а мені не хочеться, щоб в неї з’явилися якісь хибні думки.

Вона так і зробила, а відтак промовила.

— Мені за тебе неспокійно. У тебе в очах якийсь острах, і це мені не подобається.

— Елізабет...

Вона ледь помітно хитнула головою.

— Вчора ввечері ти виглядав так само, ще до того, як вона з’явилася в галереї. Навіть у найщасливіші для тебе моменти. Острах. Не знаю навіть, як твій вигляд пояснити іншими словами. Я тільки раз бачила тебе таким раніше, у 1992-му, коли якийсь короткий час здавалося, що ти можеш не виконати останній платіж по позиці і разом втратиш увесь бізнес.

Ввімкнулися турбіни літака і теплий бриз розметляв її волосся навкруг обличчя, перетворивши її салонну зачіску на щось юнацьке, природніше.

— Едді, можу я в тебе дещо спитати?

— Звичайно.

— Ти зможеш малювати будь-де? Чи мусиш тільки тут?

— Гадаю, будь-де. Але деінде буде все інакшим.

Вона дивилася на мене прискіпливо. Ледь не благаючи.

— Все одно, переміна піде на краще. Тобі треба позбавитися цього остраху. Я не кажу про обов’язкове повернення до Міннесоти, просто... поїдь деінде. Ти подумаєш про це?

— Так.

Але не раніше ніж побачу, що лежить в червоному пікніковому кошику. І не раніше ніж хоч раз проберуся на південний