Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Він прийшов у гараж, коли ми взяли вже машину на буксир, постояв трохи й мовчки дивився на нас: похнюплений, із зсутуленою спиною, короткошиїй, наче трохи похилившись уперед. Обличчя в нього було, як у всіх пекарів, нездорового, сірувато-білого кольору, і в сутінку він нагадав мені великого кволого хробака. Він повагом підійшов до нас.

— Коли машина буде готова? — спитав він.

— Тижнів за три, — пообіцяв Кестер.

Він показав на відкидний верх машини.

— За це теж треба буде платити?

— Нащо? — здивувався Кестер. — Адже він цілісінький.

Пекар роздратовано пересмикнув плечима.

— Бачу. Але ж ви дістали замовлення досить значне і під час ремонту могли б викроїти із загальної суми й на новий верх. Сподіваюся, ми зрозуміємо один одного.

— Ні, не зрозуміємо, — сказав Кестер.

Він дуже добре зрозумів пекаря — той хотів задурно дістати новий верх. У страховку він не входив, отож йому хотілося долучити верх до вартості ремонту. Ми стали сперечатися з ним. Тоді пекар сказав, що анулює замовлення і зажадає укласти новий кошторис із згідливішою майстернею. Нарешті Кестер поступився. Він ніколи не зробив би цього, якби ми мали іншу роботу.

— Ну от, давно б так, — сказав пекар, криво посміхаючись. — Я зайду ближчими днями, підберемо матеріал. Мабуть, візьму беж. Світлого відтінку.

Ми поїхали. Дорогою Ленц показав нам на сидінні «форда» великі чорні плями.

— Кров його померлої дружини. А він видурив собі новий верх. Беж. Світлого відтінку. Такий не пропаде. Я не здивуюсь, коли він ще й страховку витисне за двох небіжчиків. Адже дружина була вагітна.

Кестер знизав плечима.

— Він, мабуть, гадає, дружина — то одне, а гроші — зовсім інше.

— Може, й так, — сказав Ленц. — Певно, є люди, для яких страховка — то ніби розрада в нещасті. А в нас через нього п’ятдесят марок як корова язиком злизала…

Після обіду я, вигадавши якийсь привід, пішов додому. Я домовився про побачення з Патрицією Гольман на п’яту годину, але в майстерні я про це нікому нічого не сказав. Не тому, що хотів щось приховати, ні, просто мені раптом здалося, що ця зустріч не відбудеться.

Зустріч вона призначила у якійсь кав’ярні. Я там ніколи не був, проте знав, що це невеличкий вишуканий ресторанчик. Я спокійно поїхав туди, не підозрюючи нічого прикрого. Проте, переступивши поріг, я аж відсахнувся з переляку. У залі стояв гамір жіночих голосів. Я потрапив до звичайної дамської кондитерської.

Мені якось пощастило захопити столик, що тільки-но звільнився. Зніяковіло озираючись, я помітив, що в кав’ярні, крім мене, було ще тільки двоє чоловіків, та вони мені не сподобалися.

— Вам кави, чаю чи шоколаду? — запитав офіціант і, махнувши серветкою, змів крихти тістечок просто мені на костюм.

— Подвійний коньяк, — відповів я.

Він приніс коньяк. Але заразом привів гурт любительок тістечок, на чолі з дебелою літньою жінкою в капелюшку зі страусовим пір’ям, що шукали собі місця.

— Ось чотири місця, прошу! — сказав офіціант, показуючи на мій стіл.

— Стривайте, — заперечив я, — стіл зайнятий. Я чекаю ще когось…

— Так не можна, пане! — сказав офіціант. — У цю годину в нас не дозволяють займати наперед місця.

Я глянув на нього. Потім — на дебелу жінку, що підійшла до самого столу та вхопилася за спинку стільця. Придивившись до її обличчя, я зрозумів, що опиратися не варто. Цю особу й гарматами не відженеш від столу, який вона вирішила захопити.

— Може б, ви принесли мені принаймні ще один коньяк? — гримнув я на офіціанта.

— Зараз принесу, пане… Знову подвійний?

— Так.

— Будь ласка, — він уклонився. — Цей стіл — на шістьох, пане, — сказав він, ніби перепрошуючи.

— Ну, гаразд. Принесіть краще коньяк!

Дебела жінка належала, мабуть, до товариства непитущих — вона так вирячилась на мою чарку, наче це була протухла рибина. Щоб допекти їй, я замовив собі ще один коньяк, а тоді й собі витріщився на даму. Уся ця пригода видалася мені раптом кумедною. Чого я припхався сюди? І чого мені треба від тієї дівчини, на яку я чекаю? Я навіть не був певен, чи впізнаю її серед оцього гармидеру. Спересердя я одним духом перехилив чарку.

— Привіт! — сказав хтось позад мене.

Я підхопився з місця. Вона стояла й посміхалася.

— А ви, виявляється, не марнуєте часу!

Я поставив чарку, яку все ще тримав у руці, на стіл. Я розгубився. Дівчина була зовсім інша, ніж я її запам’ятав. Серед оцієї юрми дебелих жінок, що поглинали тістечка, вона здавалася юною, стрункою амазонкою, холодною, сяючою, впевненою у собі й неприступною. «Нічого в нас із нею не вийде», — подумав я і сказав:

— Звідки це ви з’явилися, наче привид? Я ж ввесь час не спускав очей з дверей.

Вона показала кудись праворуч.

— Там є ще одні. Але ж я запізнилась. Ви вже давно тут?

— Та ні. Не більше як дві-три хвилини. Я теж тільки-но прийшов.

Товариство за моїм столом замовкло. Я відчував у себе на потилиці осудливі погляди чотирьох статечних матрон.

— Ми зостанемося тут? — спитав я.

Дівчина кинула швидкий погляд на столик, озирнулася і сказала усміхаючись:

— Боюсь, що кав’ярні всі однаковісінькі…

Я похитав головою.

— Краще, коли в них менше людей. А в цій бісовій тисняві людину охоплює комплекс неповноцінності. Приємніше було б посидіти в якомусь барі.

— У барі? Хіба є такі бари, що відкриті вдень?

— Я знаю один такий, — сказав я. — Там, правда, дуже тихо. Якщо ви не проти…

— Інколи — не проти…

Я глянув на неї, не зразу збагнувши, що саме вона хотіла сказати. Узагалі я не проти іронії, коли, звісно, йдеться не про мене. Але тепер сумління моє чомусь було нечисте.

— Ну, то ходімо! — мовила вона.

Я підкликав офіціанта.

— Три подвійних коньяки! — гукнув він таким голосом, ніби виставляв рахунок замогильному клієнтові. — Три марки тридцять пфенігів.

Дівчина обернулася.

— Три подвійні за три хвилини? Ну й темпи у вас!

— Тут два вчорашні…

— От брехун, — просичала мені навздогін дебела жінка. Вона надто довго мовчала.

Я повернувся до столу й уклонився.

— Щасливого вам Різдва, люб’язні пані! — І швидко пішов геть.

— Ви посварилися? — спитала мене дівчина на вулиці.

— Та ні… Але я справляю погане враження на добропорядних господинь.

— Я теж, — відповіла вона.

Я подивився на неї. Вона здавалася мені істотою з іншого світу. Я ніяк не міг собі уявити, хто вона така та як живе.

У