Читати книгу - "Лазарит"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Королю, ви могли бачити мене в Аскалоні. Я Мартін Фіц-Годфрі, син вашого вірного лицаря Фіц-Годфрі. Мій герб – оливкова гілка на світлому тлі.
Ґвідо кивнув, але не надто впевнено, зате конетабль підтвердив: так, такий лицар справді був у гарнізоні Аскалонської фортеці.
Тепер слід уникнути подальших запитань, і Мартін поспішив повідомити, що, навіть потрапивши в полон, він і далі служив своєму королю та щойно довідувався про якісь новини, котрі могли бути корисними хрестоносцям, негайно пускав стрілу з посланням до шатра короля Ґвідо.
– Сподіваюся, ви їх отримували, мій королю! Я не підписував своїх листів, але завжди починав їх словами: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!»
– То це ти! – широко усміхнувся Ґвідо. Він спішився й міцно обійняв Мартіна. – Ти нам багато в чому допоміг, Мартіне з Аскалона. Клянусь оком Господнім, коли ми відвоюємо наше королівство, я поверну й примножу твої землі та щедро тобі віддячу!
– Щасливий служити своєму королю, – Мартін опустився на коліно й поцілував край плаща Ґвідо. – Мені вдалося зберегти для вас в Акрі цілий палац, де могла би бути резиденція, достойна короля, але… Герцог Леопольд Австрійський не захотів слухати моїх пояснень і ввірвався туди зі своїми латниками!
Знаючи Ґвідо де Лузіньяна, Мартін діяв чітко й виважено: монарх, позбавлений королівства, радий буде повернути під свою владу бодай шматочок власної землі, щоб не залежати від подачок європейських государів. За першої ж згадки про Леопольда, прибічника Конрада Монферратського, де Лузіньян насупився і звелів провести його до згаданої резиденції, тим паче, вона, як пояснив вірний Мартін Фіц-Годфрі, буквально за два кроки й зовсім поряд із Королівським замком, де має намір розташуватися Річард Англійський.
Так воно й було, проте на даху Сариного будинку вже майорів білий прапор герцога Леопольда із зображенням чорного орла.
– Якого чорта, Бабенбергу! – закричав Ґвідо, вриваючись на коні у внутрішній двір, де вже стовбичили зі своїми кіньми люди герцога. – Вам хіба не сказали, що ця будівля призначена для мене?
– Угамуйся, де Лузіньян! – хрипко огризнувся Леопольд. – Завжди ти опиняєшся не там, де треба. То під Хаттіном, а тепер у будинку, над яким уже встановлено мій прапор. Невдахи завжди запізнюються!
– І все одно ти негайно звідси заберешся! – вигукнув Ґвідо, вихоплюючи меч.
Мартін спостерігав сутичку здалеку. Люди Леопольда схопилися за зброю, єрусалимські лицарі-пулени, що супроводжували короля Ґвідо, також оголили сталь. Ще мить – і пролилася б кров переможців Акри.
Але втрутилися тамплієри. Білі плащі з червоними хрестами вмить заполонили двір, пролунала команда сховати, в ім’я Господа, зброю.
Мартін причаївся за колоною, удивляючись в обличчя храмників. Вільяма де Шампера серед них не було, а накази віддавав високий воїн із довгою каштановою бородою. Саме на нього й наступав Леопольд, вимахуючи мечем.
– Ви, де Сабле, хоч і Магістр ордену, але це не дає вам права наказувати герцогові Австрії!
– Однак на тамплієрів покладено місію стежити за порядком в Акрі! – пролунав твердий голос, і Мартін зі свого сховку побачив: у двір, розглядаючись, неквапно в’їжджає не хто інший, як король Річард.
Його пурпурове вбрання і сніжно-білий скакун аж сяяли в променях сонця, і всі присутні мимоволі обернулися до монарха, голоси враз стихли, й навіть герцог Австрійський, ще хвилину тому сповнений пихи, знітився. До Річарда звернувся Ґвідо, стримано пояснивши: його, завчасно послана сюди людина зайняла цей дім, а Леопольд не забажав навіть слухати про те й повісив тут свій власний прапор.
Золотисті Річардові брови зійшлися на переніссі, очі зблиснули.
«Не хотів би я бути мішенню його гніву», – подумалось Мартінові, що стежив, як король Англії рушив просто на герцога, примушуючи того відступити за водойму.
– Якого дідька, Бабенбергу! – несподівано гаркнув Річард. – Ви тугий на вухо чи геть пропили розум? Хіба ви не чули, як поділене місто? І все одно наважуєтеся встановлювати свої штандарти на будинку, розташованому в моїй частині Акри, тобто й короля Ґвідо!
«Ого! Я про це й не знав, але вийшло геть непогано», – подумки усміхнувся Мартін.
Потім Річард звелів прибрати з даху прапор, і ледь не половина з тих, що були на подвір’ї, мерщій кинулися виконувати його наказ.
Але тут опритомнів Леопольд. Заревівши, мов розлючений вепр, він рвонувся до короля, однак на півдорозі його утримали лицарі з його ж таки почту. Англійський Лев із похмурим осміхом дивився на нього із сідла, тамплієри в білих плащах оточили австрійців. Прапор Леопольда Австрійського було скинуто на вулицю, а люди Ґвідо встановили замість нього біло-блакитне знамено де Лузіньянів, а заодно й червоний стяг короля Англії, щоб більше нікому не спало на думку зазіхнути на будівлю в тій частині міста, яка, згідно з угодою між очільниками хрестоносців, належала Річардові.
Австрійці покидали двір, похмуро поглядаючи на монархів-союзників.
– Я це ще тобі пригадаю, Плантагенете! – уже сидячи в сідлі, понуро процідив крізь зуби Леопольд.
– А в мене не забракне милості, щоб забути твоє зухвальство, – відгукнувся король.
Герцог дав коню шпори і гайнув геть; натовп, що зібрався на вулиці, ледве встиг розступитися.
– Не розумію, – зачудовано мовив Робер де Сабле. – Усе місто в нашому розпорядженні. Чи варто було сваритися через якийсь будинок?
– Справді, не варто, – погодився Річард, замислено оглядаючи запаскуджений кізяками й уламками розтрощених колон дворик. – Чим тобі так сподобався саме цей? – запитав він у Ґвідо.
– Але хіба то не наша частина міста? – широко усміхнувся де Лузіньян, указуючи на дах, де досі реготали й вигукували непристойності на адресу австрійців його воїни.
Згодом, коли Лузіньянові люди взялися тут наводити лад, Ґвідо пройшовся галереєю, оглянув мозаїки та різьблені ґратики з кедрового дерева, вдихнув ще не вивітрений аромат курильниць.
– Як же я тужив за цим, – стиха повторював король-вигнанець, злегка торкаючись до вишуканих курильниць, проводячи рукою по інкрустованих перламутром стільницях, відсовуючи завіси в арках.
Так Ґвідо дійшов до лазні, де біля басейну побачив вірного Мартіна Фіц-Годфрі. Розмотавши на Мусі тюрбан, що врятував життя служникові-сарацину, він обмотав його закривавлену голову. Муса слабко стогнав, не приходячи до тями.
– Ви так дбаєте про цього невірного, – зауважив Ґвідо. – Хто він для вас?
– Він тутешній служник. Ці люди були добрими до мене й допомагали в усьому, навіть знаючи, що я надсилаю в табір хрестоносців листи.
Ґвідо здивовано підвів брову.
– Он як! Ці мусульмани готові визнати мене своїм правителем?
– Вони ваші піддані, королю. І добре пам’ятають недовгий, але благодатний час вашого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лазарит», після закриття браузера.