Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

З-поміж усіх дивовижних способів та вивертів, усіх штук та фокусів, усіх незліченних хитрощів, до яких так часто доводиться вдаватись китобоєві-ветеранові, нема дивовижнішого за той незрівнянний маневр списом, що його називають «метання перекидьки». Ні шпага, ні палаш у руках найдосвідченішого фехтувальника нездатні на такі чудеса. Удаються до цього способу тільки тоді, коли кит уперто тікає; найдужче вражає та відстань, через яку неймовірно влучно кидають списа з суденця, що стрімголов летить уперед, та ще й шалено розгойдується і підстрибує на хвилях. Весь спис, тобто дерев’яне держално разом зі сталевим вістрям, має довжину десять-дванадцять футів, і держално в нього помітно тонше, ніж у гарпуна, й зроблене з легшого матеріалу - з сосни. До нього прикріплено не товстий, але досить довгий шнур, який називають «смиком»; за той шнур можна підтягти списа назад після кидка.

Та перше ніж оповідати далі, треба відзначити, що хоча й гарпун можна метнути «перекидьки», як спис, але це роблять дуже рідко, а коли роблять, то не завжди успішно, бо гарпун проти списа важчий і коротший, і під час метання це стає відчутною перешкодою. Тому, перше ніж метати гарпун «перекидьки», треба як правило, підтягтись до самого кита.

А тепер погляньте на Стаба: завдяки своїй веселій вдачі, самовладанню й незворушності в найскрутнішому становищі, цей чоловік був ніби створений для того, щоб переважати всіх у цьому способі метання. Погляньте: ось він стоїть, випростаний, на носі човна, що мчить уперед, стрибаючи по хвилях. Кит, що тягне його за собою, пливе в рунистій білій піні футів на сорок попереду. Стаб легко маніпулює довгим списом: двічі-тричі позирає вздовж нього, щоб пересвідчитися, чи він зовсім прямий, тоді, посвистуючи, бере в одну руку змотаний кільцями «смик» - затискає вільний кінець у жмені, а решту тримає так, щоб шнур міг безперешкодно розмотуватися. Потім, тримаючи держално списа кінцем проти пряжки свого пояса, націлюється в кита, неквапно опускає той кінець нижче, водночас піднімаючи вістря вгору, аж поки зброя стає прямовисно, добре збалансована, кінцем держална на долоні в нього, стримлячи вістрям на п’ятнадцять футів угору. В цю хвилину він трохи нагадує циркового жонглера, що балансує на підборідді довгою жердиною. А ще за мить - різкий, невловний поштовх; блискуча криця, описуючи прегарну круту дугу, перелітає через сорок футів білої піни, і ось вона вже тремтить, уп’явшись китові у вразливе місце. Тепер кит, замість іскристої води, пускав вгору фонтан червоної крові.

- О, вибили йому чіп! - гукає Стаб.- Сьогодні велике свято, безсмертне Четверте липня! Всі водограї сьогодні мають бити вином! От якби це було старе орлеанське віскі, або витримане огайське, або чудове мононгахельське! Отоді, Тештіго, я б сказав тобі: «Підставляй під струмінь кухоль, братку, та й пустимо його по колу!» Так, так, ми б добрячого пуншику наварили з того струменя й хлебтали б живлющий трунок із цієї живої чаші!

Сиплючи такими жартами, Стаб знов і знов повторював свій віртуозний кидок, і щоразу спис вертався до хазяїна, ніби хорт на смику - до вправного ловчого. Та ось у змордованого кита почалися передсмертні корчі; гарпунну линву попущено, метальник списа перебігає на корму, схрещує на грудях руки й безмовно дивиться на агонію велетня.

85
ФОНТАН

Те, що цілих шість тисяч років - і ніхто не відає, скільки ще мільйонів років до того,- велетні кити по всіх морях пускали вгору свої струмені, скропляючи й зарошуючи сади морських глибин, немов якісь поливальниці; і що за кілька останніх сторіч тисячі китобоїв не раз побували зовсім близько від китового фонтана, спостерігаючи всі оті бризки та струмені,- що все це було, а проте й до цієї самої миті (п’ятнадцять з чвертю хвилин на другу годину пополудні шістнадцятого грудня тисяча вісімсот п’ятдесятого року) ще не розв’язане питання, що ж таке ті фонтани, кінець кінцем: справді вода чи тільки пара,- це, безперечно, річ гідна уваги.

Що ж, розгляньмо цю проблему - а воднораз іще деякі цікаві моменти, пов’язані з нею. Кожному відомо, що завдяки особливій здатності своїх зябрів усі наділені плавцями племена дихають, взагалі кажучи, тим повітрям, котре завжди буває присутнє в розчиненому вигляді у тій стихії, де вони плавають, і через це оселедець чи тріска можуть прожити хоч і сто років, жодного разу не вистромивши голови з води. Проте кит, маючи своєрідну внутрішню будову, що наділила його справжніми легенями, як і людину, спроможен жити, тільки дихаючи вільним атмосферним повітрям. Через це йому необхідно час від часу навідувати горішній світ. Але дихати ротом він аж ніяк не може, бо кашалот звичайно плаває так, що рот його перебуває нижче поверхні води на добрих вісім футів, і навіть більше: його трахея зовсім не з’єднана з ротовою порожниною. Ні, він може вдихати й видихати повітря тільки крізь дихало, а те дихало в нього розміщене зверху на голові.

Коли я скажу, що в кожної живої істоти дихання - це функція, необхідна для життя, бо воно доставляє в організм певну складову частину повітря, яка, переходячи потім у кров, надає тій крові живлющої сили, то навряд чи я помилюся - хоча, можливо, нагромаджу забагато наукових термінів. Коли прийняти цю тезу, то з неї випливатиме, що якби вся кров у людині могла насититись повітрям за один вдих, то потім людина могла б заткнути собі ніздрі й досить довго не дихати зовсім. Тобто вона б жила якийсь час не дихаючи. І саме так - хоча це на перший погляд здається аномалією - стоїть справа з кашалотом: він, раз у раз поринаючи на дно, обходиться там без дихання годину чи й більше, за всю ту годину не ввібравши в себе й найменшої часточки повітря, бо зябрів він, не забувайте, не має. Як це може бути? У нього є поміж ребрами й обабіч хребта справжній крітський лабіринт схожих на макарони кровоносних судин, і ось ті судини, коли він поринає під воду, бувають аж набряклі від крові, насиченої киснем. У такий спосіб кашалот, поринувши на тисячосажневу глибину, з годину чи й більше носить у собі достатній запас