Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Ви б не намагалися викликати мене, коли б я сам не покликав вас, — сказав Лев.

— Тож ви і є той хтось? — уточнила Джил.

— Саме так. А тепер слухай уважно своє завдання. Далеко звідси лежить королівство Нарнія, у якому живе старий король. Він завжди сумний, бо йому нема кому передати трон — він втратив спадкоємця, коли багато років тому його єдиного сина викрали, і ніхто в усьому королівстві не знає, де той тепер і чи живий взагалі. А він живий. Я доручаю вам шукати загубленого принца, шукати доти, доки ви чи то знайдете його, чи то загинете, чи то повернетесь назад, до свого світу.

— Але як ми його знайдемо? — знітилася Джил.

— Я розповім як, дитя, — відповів Лев. — У пошуках тебе вестимуть мої знаки. Ось перший — щойно хлопчик Юстас ступить на землі Нарнії, йому зустрінеться старий добрий друг. Нехай він не гаючи часу привітається із ним — і тоді вам на допомогу прийде надійний помічник. По-друге, залишивши Нарнію, тримайтеся курсу на північ. Прямуйте так доти, доки не побачите руїни давнього міста велетнів. По-третє, на руїнах ви знайдете камінь із написом. Прочитайте цей напис і чиніть, як він звелить. Четвертий знак — принца ви впізнаєте (якщо, звичайно, знайдете його) так: перший, хто за час ваших мандрів попросить вас про щось в ім’я Аслана — в ім’я мене, — той і є принц.

Здавалося, Лев сказав усе, що бажав, і Джил вирішила, ніби має щось сказати. Тож вона промовила:

— Щиро дякую. Я зрозуміла.

— Дитя, — промовив Аслан, і голос його якось пом’якшав, — може статися, що ти зрозуміла не так добре, як тобі здається. Але то не біда. Для початку ти повинна все це запам’ятати. Повтори-но мені всі чотири знаки.

Джил спробувала повторити, але вийшло не дуже добре. Лев заходився виправляти її і змушував дівчинку повторювати й повторювати доти, аж поки вона не вивчила їх напам’ять. Він не виказував ознак нетерпіння, тож Джил зрештою набралася сміливості та спитала:

— Але як же я потраплю до Нарнії?

— На моєму подиху, — відповів Лев. — Я дмухну — і тебе понесе на захід цього світу так само, як і Юстаса.

— Чи встигну я розповісти йому про перший знак? Хоч це, певно, не має значення — він, мабуть, у будь-якому разі підійде привітати старого друга, якщо побачить його, чи не так?

— Не можна марнувати ані хвилини, — зауважив Лев. — Я маю негайно ж тебе відправити. Рушай-но до урвища, а я піду слідом.

Джил чудово пам’ятала, що змарнувала безліч часу з власної провини. «Якби я не накоїла дурниць, Бяклі зміг би разом зі мною почути всі Левові вказівки», — подумала вона і скорилася. Тривожно їй було крокувати назад, до краю прірви, тим більше що Лева поряд не було — він нечутно ступав слідом за нею на своїх м’яких лапах.

До краю урвища було ще далеко, коли за спиною дівчинки пролунав його голос:

— Стій спокійно. Зараз я подму. Спробуй запам’ятати дві речі. По-перше, постійно повторюй і повторюй знаки: вранці, коли прокинешся, і ввечері, лягаючи спати, і вночі, якщо сон полишить тебе. Багато дивного може трапитися з тобою. Але, що б не сталося, не забувай про знаки та слідуй їм достеменно. А по-друге, я попереджаю тебе: тут, нагорі, тобі зрозуміло те, що я сказав, а там, у Нарнії, все може бути інакше. Тут, у горах, повітря чисте і прозоре — і розум твій ясний, а там, внизу, повітря густіше й думки плутатимуться у твоїй голові. Ти повинна бути дуже уважна. Знаки, коли ти їх зустрінеш, здадуться тобі зовсім не такими, як ти уявляла. Ось чому так важливо пам’ятати їх і не надто довіряти очам своїм. Пам’ятай знаки й вір у них, а решта — неважливо. А тепер, донько Єви, прощавай…

Голос тихішав, доки остаточно не змовк. Джил озирнулась і з подивом виявила, що віддалилася від кручі вже кроків на сто, а Лев золотавою плямою полум’янів на краю. Гадаючи, що він подме зі страшною силою, дівчинка зціпила зуби і стиснула кулачки, але подих Лева був таким легким та ніжним, що Джил і не помітила, як відірвалася від землі. Тепер під нею на тисячі й тисячі кроків униз було лише повітря і нічого більше.

Джил злякалась, але лише на мить: по-перше, земля внизу була така далека, що, здавалося, її і зовсім немає. А по-друге, Левів подих дозволяв так зручно розташуватись у повітрі! Джил то лягала на спину, то поверталась обличчям вниз — словом, крутилася, як їй заманеться, — так само можна вертітися у воді (звичайно, коли вже вмієш плавати). Було тепло й нізвідки не піддувало, адже вона рухалася з такою самою швидкістю, що й потік повітря. Це зовсім не схоже на політ літаком — не було ані шуму, ані «повітряних ям». Коли б Джил хоч раз довелося подорожувати повітряною кулею, вона погодилася б, що між цими двома способами пересування є певна схожість, тільки летіти на Левовому подиху значно краще.

— Ой ти ж лишенько! — несподівано схаменулась Джил. — Знаки! Треба їх негайно ж повторити.

Вона спершу навіть злякалася, але, впевнившись, що чудово їх пам’ятає, миттєво заспокоїлась.

— Що ж, гадаю, все гаразд, — із задоволеним позіхом дівчинка відкинулась у повітрі, мов лежачи на зручній софі…

— Оце так! — вигукнула вона за кілька годин. — Я, здається, задрімала! Подумати тільки — спати в повітрі! Такого, певно, ще нікому не доводилось пережити. Хоча ні — Бяклі, певно, також спав, адже він вилетів раніше за мене. Чом би не подивитись, що там внизу діється…

А внизу, куди не кинь погляд, стелилася безкрая синя рівнина, якою поволі повзли якісь величезні білі плями. «То, мабуть, хмари, — подумала дівчинка. — Але вони набагато більші за ті, що я бачила з кручі, — певно, тому, що ці набагато ближчі. Мабуть, я спускаюсь! Ой, а сонечко-то як світить!»

На початку подорожі сонце стояло над головою Джил, а тепер воно потроху сідало й світило їй просто в очі. Тож вона могла б легко здогадатися, що летить прямісінько на захід. Але тут Бяклі мав рацію: Джил насправді зовсім нічого не тямила про сторони світу (щодо інших дівчаток — тут не скажу нічого, бо не знаю). Вдивляючись у синю гладінь внизу, Джил помітила, що на ній тут і там можна розгледіти якісь