Читати книгу - "Щиголь"

Там усе було, як і два роки тому, тільки кімната здавалася більш порожньою. На стінах висіли постери «Чарівника з країни Оз» та плакат «Врятуймо Тибет!». Інвалідного крісла вже не було. Ззовні вікно було завалене снігом. Але кімната пахла нею, вона була ще тепла й жива від її присутності, і, коли я стояв, дихаючи її атмосферою, відчував, як розквітає на моєму обличчі щаслива усмішка, бо я перебував серед її книжок із казками, пляшечок із парфумами, біля таці з її заколками та її колекцією валентинок: паперове мереживо, купідони й коломбіни, едвардіанські кавалери притискають до грудей букети троянд. Ідучи навшпиньки, хоч я й був босий, я підійшов до оправлених у срібні рамки фотографій на комоді з дзеркалом — Велті та Космо, Велті та Піппа, Піппа і її мати (те саме волосся, ті самі очі) з молодшим і стрункішим Гобі.

Легкий шум пролунав у кімнаті. Я винувато обернувся. Хтось увійшов? Ні, то лише Попчик, бавовняно-білий після купання, примостився між подушками її неприбраного ліжка і хропів протяжним, блаженним, трохи схожим на муркотіння звуком. І хоч у цьому було щось патетичне — утішатися її залишеними речами, як цуцик заривається в старе пальто, — я заповз під простирадла й примостився поруч із ним, по-дурному всміхаючись від того, як пахне її стьобана ковдра і як м’яко вона притискається до моєї щоки.

VI

— Дивовижно, — сказав містер Брейсґьордл, потиснувши руку Гобі, а потім мені. — Теодоре, я не можу не відзначити, яким схожим ти став на свою матір, мені хотілося б, аби вона побачила тебе тепер.

Я спробував зустріти його погляд і не збентежитись. Я і справді мав пряме волосся матері й щось від притаманного їй контрасту білої шкіри і темного волосся, а проте набагато більше був схожий на батька, це була така сильна схожість, що жоден балакучий спостерігач, жодна офіціантка в жодному барі не могла її не помітити, — і не можу сказати, що я з великою радістю нагадував предка, якого терпіти не міг, а бачити в дзеркалі молоду версію його надутого п’яного обличчя тепер, коли він помер, мені було зовсім не до вподоби.

Гобі та містер Брейсґьордл тихо теревенили — містер Брейсґьордл розповідав Гобі, як він познайомився з моєю матір’ю, а Гобі відповів йому спогадом:

— Атож, я пам’ятаю — снігу тоді нападало на фут менш як за годину. Боже, я вийшов з аукціону, і нічого не рухалось, а я був у передмісті біля старого «Парк-Бернет»…

— На Медісон навпроти Карлайлу?

— Атож — і дуже далеко від дому.

— Ви торгуєте антикваріатом? У Вілліджі, як мені розповів Тео?

Я чемно сидів і слухав їхню розмову: вони згадували спільних друзів, власників галерей і колекціонерів, Рейкерсів і Ренберґсів, Фосеттів і Фоґелів, Мільдберґерів і Деп’юзів, розмовляли про ті нью-йоркські місця, яких уже не було, про закриття «Лютеції», «Ла Каравели», «Кав’ярні митців», що б подумала твоя мати, Теодоре, адже вона любила «Кав’ярню митців» («Звідки він це знає?» — дивувався я). Хоч я ніколи не вірив жодному з наклепів, які мій батько у хвилини ницості розповідав про мою матір, схоже, містер Брейсґьордл знав мою матір набагато краще, аніж я думав. Навіть неюридичні книжки на його полиці свідчили про духовний зв’язок, про відлуння інтересів між ними. Там були книги з мистецтва: Аґнес Мартін, Едвін Дікінсон. Також перші видання творів поезії: Тед Берріґен, Френк О’Гара, «Роздуми в надзвичайній ситуації». Я пам’ятав той день, коли вона прийшла додому розчервоніла й щаслива з цим самим виданням Френка О’Гари, яке, я подумав, знайшла в книгарні «Стренд»; потім нам бракувало грошей на такі книжки. Та коли я про це згадав, то зрозумів, що вона мені не сказала, де взяла ту книжку.

— Ну гаразд, Теодоре, — сказав містер Брейсґьордл, знову привертаючи мою увагу до себе. Хоч він був уже немолодий, він мав спокійний, добре засмаглий вигляд чоловіка, який проводить чимало вільного часу на тенісному корті; темні кола під його очима робили його схожим на панду. — Ти вже досить дорослий, щоб суддя насамперед узяв до уваги твої бажання в цій справі, — сказав він. — А надто якщо ніхто не буде оспорювати опікунство над тобою. — Він звернувся до Гобі: — Ми могли б домогтися, щоб ви здійснювали над ним тимчасову опіку, поки триватиме розгляд справи, але я не думаю, що це потрібно. Безперечно, така домовленість має бути в інтересах неповнолітнього, якщо це задовольнить вас.

— Більше того, — сказав Гобі. — Я буду щасливий, якщо він буде щасливий.

— Ви цілком готові діяти як неформальний дорослий опікун Теодора протягом певного часу?

— Неформальний чи формальний, як буде треба.

— Тепер треба також подумати про твою шкільну освіту. Ти говорив про школу-пансіон, наскільки я пам’ятаю. Але тепер ще треба буде про це поміркувати, — сказав він, побачивши наляканий вираз на моєму обличчі. — Шукати тобі школу, коли ти тільки-но сюди прибув, перед самими канікулами? Немає жодної потреби приймати рішення в цю хвилину, так я думаю, — сказав він, подивившись на Гобі. — Гадаю, буде нормально, якщо ти просто почекаєш до кінця цього семестру, а там ви вирішимо, як із тобою бути. І знай, що ти можеш зателефонувати мені в будь-який час. Удень чи вночі. — Він написав номер телефону на своїй службовій візитці. — Це мій домашній номер, а це номер моєї мобілки… Боже, який же в тебе поганий кашель! — сказав він, подивившись на мене. — Ми повинні будемо приділити йому увагу, так? А ось це мій номер на службі в Бриджгемптоні. Я сподіваюся, ти не завагаєшся зателефонувати мені з будь-якої причини.

Докладаючи всіх зусиль, щоб проковтнути наступний кашель, я сказав:

— Дякую вам.

— Це справді те, чого ти хочеш? — Він подивився на мене таким гострим поглядом, що я відчув себе в суді на лаві свідка. — Перебувати під опікою містера Гобарта протягом кількох наступних тижнів?

Мені не сподобалися слова про кілька наступних тижнів.

— Так, — сказав я собі в кулак, — але…

— Бо школа-пансіон… — Він склав руки на грудях, відхилився назад на стільці й подивився назад. — Це, мабуть, найкращий вихід для тебе в тривалій перспективі, але, скажу тобі відверто, з огляду на ситуацію я міг би зателефонувати до свого друга Сема Анґерера в Бакфілд і