Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Айн Ренд

Атлант розправив плечі

Частина друга

Або — або

Розділ І

Земний чоловік

Доктор Роберт Стадлер перетинав офіс, потерпаючи від холоду. Весна забарилася. Мертвотно-сірий колір пагорбів за вікном здавався фарбою, розтушованим переходом від брудно-білих небес до свинцевої чорноти річки. Зрідка спалахувала сріблясто-жовтим, майже зеленим, віддалена латка схилу, негайно згасаючи. Хмари розтріскувалися від єдиного сонячного променя, а тоді, повільно проціджуючись, змикалися знову. «В офісі не холодно, — подумав доктор Стадлер. — Мене заморожує цей краєвид за вікном».

Сьогодні не було зимно; докторові здавалося, що холод сидить у нього в кістках, накопичившись за зимові місяці, коли від роботи відволікало усвідомлення браку опалення та повсюдні розмови про збереження тепла. Дедалі частіше природні катаклізми втручаються у людські справи — це безглуздо, думав він; такого ніколи досі не було, навіть за суворих зим; якщо повінь змивала частину залізниці, ніхто протягом двох тижнів не мусив перебиватися консервованими овочами; якщо під час грози вибувала з ладу електростанція, такі заклади, як Державний науковий інститут, не залишалися знеструмлені аж на п’ять днів. П’ять заморожених зимових днів, думав він, протягом яких величезні лабораторні двигуни стояли завмерлі; змарновані години, упродовж яких його люди мали би працювати над проблемами, що сягали самої суті всесвіту. Він гнівно відвернувся від вікна, але зупинився і знову повернувся до нього. Доктор не хотів бачити книжку, що лежала на столі.

Добре, якби прийшов доктор Ферріс. Чоловік зиркнув на годинник: доктор Ферріс запізнювався — нечувана річ! Запізнювався на зустріч із ним! Доктор Флойд Ферріс, камердинер науки, якого, здавалося, завжди знічувало те, що, вітаючись, він може зняти лише одного капелюха.

Несамовита погода, як на травень, — дивувався Стадлер, дивлячись на річку; безперечно, доктор так почувався саме через погоду, а не через книжку. Поклав її на найпомітнішому місці, зауваживши, що небажання бачити цей томик більше за звичайну відразу; то була емоція, якої він ніколи не визнає. Переконував себе, що підвівся з-за столу не через книжку — просто змерз і захотів порухатися. Звільнившись із пастки між столом і вікном, перетнув кімнату. Подумав, що після розмови з доктором Феррісом, викине книжку в смітник, де їй і місце.

Стадлер дивився на латку зелені та сонячного світла на віддаленому пагорбі, що була немов запорука весни у світі, де, здавалося, ніколи вже не проб’ється ні травинки, ні пуп’янка. Нетерпляче всміхнувся, й коли латка зникла, відчув раптовий пронизливий біль через власне завзяття, через ту відчайдушність, із якою прагнув це завзяття вгамувати. Пригадалася розмова торішньої зими з видатним романістом. Письменник прибув із Європи, щоб написати про доктора статтю. Зазвичай Стадлер нехтував інтерв’ю, але тут несподівано заходився говорити охоче й довго, аж занадто довго. Він помітив на письменниковому обличчі натяк на інтелект і відчув безпричинну, відчайдушну потребу розуміння. Стаття вийшла багатослівна, перенасичена дифірамбами, в ній було спотворено кожну докторову думку. Закриваючи журнал, він тоді відчував точнісінько те, що й зараз, коли так потерпав від браку сонячних променів.

«Добре…» — подумав він, відвертаючись від вікна. Доктор був готовий погодитися, що його час від часу охоплювали напади самотності; але це була добровільна самотність, туга за живим, мислячим розумом. Із гіркотою та презирством подумав, як же він утомився від усіх тих людей; він мав справу з космічними променями, натомість решта не здатні були впоратись із грозою.

Його рот судомно сіпнувся, наче від ляпаса, що забороняв такі думки. Чоловік роздивлявся томик на столі. Палітурка яскраво і свіжо лисніла: книжка з’явилася два тижні тому.

— Але я не маю з нею нічого спільного! — вигукнув він сам до себе. Цей покрик, здавалося, розчинився у невблаганній тиші. Докторові ніщо не відповіло — ні луна, ні прощення.

Назва на книжковій обкладинці запитувала: «Чому ти думаєш, начебто думаєш?»

У свідомості Стадлера, схожій на тишу судового залу, не пролунало жодного звуку: ні відгуку жалості, ні слова на захист — нічого, крім абзаців, які врізались у надзвичайну пам’ять: «Думка — це примітивний забобон. Причина — ірраціональна ідея. Дитяче уявлення, начебто ми здатні мислити, стало найдорожчою помилкою людства».

«Те, що ви думаєте, начебто думаєте — ілюзія, спровокована роботою залоз, емоціями та й, урешті-решт, вмістом вашого шлунка».

«Сіра речовина, що ви нею так пишаєтеся, схожа на дзеркало у кімнаті сміху, передаючи викривлені сигнали з реальності, які назавжди будуть недосяжні для розуміння».

«Що більше ви впевнені у раціональності власних висновків, то сильніше помиляєтеся. Ваш мозок — інструмент пересмикування; що активніший мозок — то вагоміші пересмикування».

«Гіганти інтелекту, яких ви так обожнюєте, колись навчили вас, що земля пласка, що атом — найменша частка матерії. Вся історія науки — це послідовність викритих оман, а не досягнень».

«Що більше ми знаємо, то частіше довідуємося, що не знаємо нічого».

«Тільки цілковитий невіглас може дотримуватися старосвітської ідеї, що побачити — означає переконатися. Побаченому не слід вірити насамперед».

«Науковець знає, що камінь — це зовсім не камінь. Ідентична ситуація і з подушкою, набитою пір’ям. Обидва предмети — хмароподібне утворення однакових невидимих обертальних часток. Але ж, скажете ви, неможливо використати камінь замість подушки? Що ж, це лише доводить вашу безпорадність супроти фізичної реальності».

«Останні наукові відкриття — наприклад, приголомшливі досягнення доктора Роберта Стадлера, — остаточно продемонстрували, що наше мислення не здатне осягнути природи всесвіту. Ці відкриття привели науковців до неприпустимих із погляду людської логіки суперечностей, які, проте, існують насправді.

Тож знайте, мої дорогі старосвітські друзі: нині вже доведено, що раціональне — це божевільне».

«Не сподівайтеся на узгодженість. Будь-що є запереченням усього решти. Не існує нічого, крім суперечностей».

«Не шукайте «здорового глузду». Вимагати «глузду» — це абсурд. Природа не має сенсу. Ніщо не має сенсу. Єдині хрестоносці, що воюють за «сенс», — це старанні й інфантильні старі діви, нездатні знайти кавалерів, та старомодні крамарі, які думають, що всесвіт елементарний, мов акуратний переоблік чи їхній рідненький касовий апарат».

«Розірвімо ланцюги упереджень, що звуться Логікою. Невже ми дозволимо, щоб нас зупинили силогізми?»

«Отож, ви думаєте, що впевнені у своїх переконаннях? Ви ні в чому не можете бути впевнені. Чи наражатимете ви на небезпеку злагоду у вашій спільноті, дружбу з сусідами, власне становище, репутацію, добре ім’я та фінансову певність заради ілюзії? Заради того, щоб зануритись у марево і думати, начебто ви думаєте? Чи збираєтеся ризикувати і поневірятися по судах у наш ненадійний час, протиставляючи чинний соціальний лад уявним поглядам, які ви називаєте своїми переконаннями? Кажете, ви певні, що маєте рацію? Ніхто не