Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

— А онде один упав, бачиш? Тут щось непевне, Куций. Та й їх душ зо двісті.

— Заточуються, мов п'яні. Он ще один упав.

— Ціле плем'я. І з дітьми.

— А я ж таки виграв, Смоку! — заявив Куций. — Тепер повірив у прочуття? Воно ніколи не обманює! Ось воно, перед тобою. Обернулося юрбою мертвяків.

Помітивши двох білих, індіяни радісно загомоніли й прискорили ходу.

— А вони під доброю таки мухою, якщо не під двома, — зауважив Куций, — Бачиш, як оно падають з ніг.

— Глянь на обличчя того першого, — сказав Смок. — Тепер усе ясно. Це голод. Вони поїли своїх собак.

— То що ж нам робити? Тікати, поки цілі?

— І кинути санки й собак? — докірливо сказав Смок.

— Як ми не втечемо, вони нас зжеруть. Дивись, які вони голодні… Здоров, опудало! Що з вами скоїлося? А на собаку так не дивись. Вона в казанок не піде, ясно?

Їх уже оточували перші індіяни, стогнучи й жалібно щось вигукуючи незрозумілою говіркою. На них моторошно було дивитися. «Прикмети голодування безперечні», — подумав Смок. Їхні худющі обличчя скидалися на черепи. Все нові й нові індіяни підходили й зупинялися круг Смока з Куцим, аж нарешті двоє білих опинилися в околі диких тубільців. Їхня одежа із шкур та хутра була подерта й порізана, і Смок зрозумів чому, коли побачив, як худа дитина, прив'язана матері до спини, жує й смокче брудну шкуратку. Інша дитина старанно гризла шматок ремінця.

— Ану назад! Не підходьте! — загорлав Куций, знову перейшовши на англійську після марних спроб порозумітися за допомогою жменьки відомих йому індіанських слів.

Чоловіки, жінки й діти, заточуючись, обступали білих дедалі щільніше, в їхніх божевільних сльозавих очах палав голодний вогонь. Одна жінка, стогнучи, прошкутильгала повз Смока, впала на санки й обхопила їх руками. Тоді до санок припав якийсь дід; задихаючись, хапаючи ротом повітря, він силкувався тремтячими руками розв'язати реміння й добутися до клунків з харчами. Молодий індіянин з ножем у руці теж порвався до санок, але Смок відкинув його. Юрма натискала з усіх боків, і незабаром почалася бійка.

Попервах Смок із Куцим тільки відштовхували зголоднілих індіян, щоб не допустити їх до санок. Потім довелося пустити в хід пужално й кулаки. А навкруг лементували жінки й діти. В кількох місцях реміння на санках було вже перерізане. Незважаючи на град ударів та стусанів, чоловіки-індіяни підповзали до санок і намагалися витягти харчі. Цих доводилося відкидати, беручи просто за барки. Вони були такі виснажені, що падали від найменшого поштовху і самі навіть не пробували напасти на двох захисників санок.

Голод украй знесилив індіян, і саме тому вони й не подужали Смока з Куцим. За п'ять хвилин суцільну лаву нападників уже було розпорошено — вони стогнали й белькотіли щось, скрикували й схлипували, попадавши в сніг, а їхні сльозаві очі невідривно дивилися на харчі, що могли врятувати їм життя, і на їхніх губах виступала голодна слина. А над усім цим здіймався лемент жінок та дітей.

— Замовкніть! Та замовкніть! — захекано вигукнув Куций, затикаючи пальцями вуха. — Ти куди?! Ач куди! — раптом скрикнув він і, стрибнувши вперед, вибив ногою ножа з руки індіянина, що підповз до запрягу і замірявся перерізати горло передовикові.

— Це жахіття, — пробурмотів Смок.

— Я аж упрів, — озвався Куций. Врятувавши Жвавого, він знову став поряд з товаришем. — Увесь мокрий. Що нам робити з цією каліччю?

Смок знизав плечима, але в цю мить відповідь з'явилася сама собою. До них підповз індіянин, що його єдине око було звернуте не до санок, а до Смока, і в погляді цього тубільця проблискував розум, який брав гору над божевіллям. Друге око індіянинове вже запухло під великою ґулею — Куций пригадав, що це він і набив її. Індіянин підвівся на лікті й заговорив:

— Я Карлук. Я добрий сиваш. Я бачив багато білих людей. Я багато голодний. Усі сиваші багато голодні. Усі сиваші не бачили білої людини. Я бачив. Я тепер їсти буду. Всі сиваші тепер їсти буду. Ми купимо їсти. Маємо золото, багато-багато. Не маємо їсти. Влітку лосось не прийшов у Молочну. Взимку олень не прийшов. Не маємо їсти. Я казав сивашам — багато білих людей прийшло на Юкон. Біла людина має багато їсти. Біла людина любить золото. Беремо золото, ідемо на Юкон, біла людина дасть їсти. Маємо багато золота. Я бачив, біла людина любить золото.

Він зняв з пояса торбинку й кощавими пальцями почав розв'язувати її.

— Ви забагато галасуєте! — сердито кинув йому Куций. — Скажи своїм скво, скажи дітлахам, нехай замовкнуть!

Карлук обернувся й крикнув щось жінкам. Почувши його наказ, інші чоловіки теж владно підвищили голоси, і потроху жінки притихли й заспокоїли дітей. Карлук на хвилину покинув розплутувати вузлика і, розчепіривши пальці, став багато разів підносити й опускати руку.

— Оце стільки сивашів померло, — сказав він.

І Смок підрахував, що сімдесят п'ять чоловік племені спостигла голодна смерть.

— Я куплю їсти, — сказав Карлук. Нарешті він розв'язав торбинку й вийняв з неї цілу брилу важкого металу. Решта індіян зробили те саме, і довкола завидніли такі самі металеві бруски.

Куций широко розплющив очі.

— О господи! — вигукнув він. — Мідь! Звичайнісінька червона мідь! А вони гадають, що це золото!

— Золото, — переконано повторив Карлук, тільки це слово й виловивши з мови Куцого.

— І вони, сердешні, поклали на це всі свої надії, — пробурмотів Смок. — Дивись, цей шмат важить фунтів сорок. У них тут сотні фунтів, і вони тягли їх на собі, хоч, самі ледве на ногах стоять. Слухай, Куций, ми повинні нагодувати їх.

— Ха! Сказати легко. А як з обрахунком? У нас із тобою харчів на місяць, цебто шість пайок на тридцять — буде сто вісімдесят. А тут двісті індіян — з дай боже яким апетитом. Як же нам, у біса, нагодувати їх хоча б по разу?

— У нас ще є собачий корм, — відказав Смок. — Двісті фунтів вудженої лососини — це не абищиця. Ми повинні нагодувати їх. Вони ж вірять, що біла людина їм допоможе.

— Звісно, кидати їх напризволяще ми не маємо права, — кивнув Куций. — Але ж і сутужно нам обом доведеться. Я навіть не знаю, кому гірше. Бо один з нас мусить з'їздити в Муклук по допомогу. А другий — залишитися командувати цим шпиталем, і його самого майже напевно зжеруть. Не забувай, що сюди ми добувалися шість днів, отож навіть без нічого й женучи учвал ти раніш як за три дні не повернешся.

Хвилину Смок обмірковував