Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

— Я буду там завтра ввечері, — заявив він.

— Гаразд, — бадьоро погодився Куций. — А я залишуся тут, індіянам на поживу.

— Але я візьму по рибині для собак і на один раз харчів для себе, — додав Смок.

— Та вже ж мусиш узяти, коли думаєш до Муклука прибитись завтра ввечері.

За посередництвом Карлука Смок пояснив індіянам свій план.

— Розкладіть вогнища, довгі вогнища, багато вогнищ, — закінчив він. — У Муклуці багато білих людей. Білі люди — добрі. В білих людей багато харчів. Через п'ять днів я повернуся, привезу багато харчів. Цей чоловік — мій приятель, його звуть Куций, Він лишиться тут. Він великий начальник — ясно?

Карлук кивнув головою й переказав одноплемінцям Смокові слова.

— Всі харчі лишаються тут. Куций — він роздаватиме харчі. Він начальник — ясно?

Карлук і це переклав, і індіяни закивали й горловими вигуками висловили свою згоду.

Смок вирушив у дорогу, лише переконавшись, що справа налагодилась. Усі, хто як міг — хто поточуючись, а хто й плазом, — збирали дрова. Потім розклали видовжені індіанські багаття, біля яких було місця на все плем'я. Куций з десятком помічників заходився куховарити, маючи напохваті короткого кийка, щоб час від часу зупиняти нетерплячі руки, що тяглися до харчів. Жінки, позбиравши весь посуд, розтоплювали сніг. Спершу всі одержали по малесенькій скибочці грудинки, а потім по ложці Цукру, аби хоч трохи погамувати голод. Незабаром на багаттях, що палахкотіли навколо Куцого, в усіляких казанках варилися боби, а сам Куций, пильно стежачи, щоб ніхто не урвав собі зайвої пайки, пік і роздавав тоненькі оладки.

— Ну, ресторан відкрито, — сказав він на прощання Смокові. — А ти ж уже дивись, жени гоном. Туди клусом, а назад — учвал. Дорога до Муклука — це сьогодні й завтра, а тоді ще три дні на поворот, не менше. Завтра вони зжеруть останню рибину, а потім на три дні зуби на полицю. Тож-бо жени щодуху, Смоку. Жени щодуху.

Хоч санки були легкі, — усього вантажу шість вуджених лососей, два фунти бобів з грудинкою і спальне хутро, — Смок не міг одразу набрати розгону. Замість сидіти на санках і поганяти собак, він мусив орудувати жердиною. А позаду ж був важкий день, і Смок, і собаки встигли добре притомитися. Вже настали довгі полярні сутінки, коли він подолав перевал і проминув Лисі Вали.

Схилом униз їхалося вже легше, і час від часу Смок навіть вихоплювався на санки й примушував собак долати по шість миль на годину. Темрява заскочила його зненацька, і він непомітно для себе збочив на широке річище якогось невідомого струмка; потім струмок почав петляти, і Смок вирішив, що заощадить час, коли рушить далі напрямки. Та вже в непроглядній пітьмі йому довелося повернутись до річища й знову намацувати дорогу. Шукав він її цілу годину — і марно. Тоді Смок розклав багаття, дав собакам по піврибини й з'їв половину своєї пайки. Ще не встиг він заснути, загорнувшись у спальне хутро, як раптом здогадався, куди його занесло. На широкій долині струмок розгалужувався на два рукави, і, подавшись навпростець, Смок заблукав. Тепер він був на головному річищі, за милю від стежки, що вони з Куцим пробили вранці. Ця стежка перетинала долину й вужчий рукав і далі вела до невисокого хребта.

Тільки-но благословилося на світ, Смок, не поснідавши, вибрався в дорогу і через милю вийшов-таки на стежку. І так людина й собаки, голодні, без перепочинку, вісім годин поспіль продиралися навпростець через дрібні струмки й невисокі вододіли. Близько четвертої години, коли почало швидко смеркати, Смок залишив позаду Мільку й виїхав на утертий шлях по Лосячому ручаю. До Муклука залишалося п'ятдесят миль. Смок зупинив собак, розклав багаття, кинув собакам по другій половині лосося, розігрів і з'їв свій фунт бобів. Потім стрибнув на санки, крикнув собакам: «Гайда!» — і вони дружно налягли на лямки.

— Летіть, собацюри! — горлав він. — Уперед! Летіть, коли рибки хочеться! В Муклуці рибки — хоч завалися! Наддайте ходи, вовчі діти! Гиджа!

III

Чверть години тому вибило північ. У шинку «Копальня Енні» було так людно, аж не продихнути; у грубках у великій кімнаті гуготіло полум'я. Клацання фішок і стукіт на гральних столах зливалися в безнастанний однотонний гомін, і так само однотонно гули й чоловічі голоси — розмовляли-бо всі разом, хто сидячи, хто стоячи, по двоє, по троє і більшими гуртами. Вагарі порядкували коло терезів, — тут же за все платилося золотим піском, — і навіть за порцію віскі треба було відсипати на долар піску.

Стіни були складені з грубого колоддя, навіть не очищеного від кори, а широкі шпарини між колодами були зашпакльовані полярним мохом. Крізь відчинені двері танцювальної кімнати долинала мелодія «вірджінського», що його витинали рояль та скрипка. Щойно було розіграно «китайську лотерею», і власник щасливого білета, обмінявши його на пісок, пропивав свій виграш з півдесятком приятелів. Тим, що грали у фараона й рулетку, велося поважніше й спокійніше. Тихо було й біля покер-них столів, хоч кожен стіл оточувало кільце глядачів. Поряд серйозно й зосереджено грали в «чорного Джека». Галас не вгавав тільки над столом, де різалися в кості. Заклинаючи примарне щастя, гравець замашисто викидав кості на зелене поле й голосно примовляв:

— Ну, наші їдуть, ваші йдуть, наші ваших підвезуть! Обернися четвіркою! Обернися гарнесенькою! Ну ж бо! Дай нам гроші, бо ми хороші!

Калтус Джордж, кремезний жилавий індіянин із Серкл Сіті, стояв сам-один, понуро прихилившись до стіни. Він був цивілізований іпдіянин, якщо вважати цивілізованою людину, що живе, як білі; і він почувався страшенно скривдженим, хоча до кривди цієї йому давно вже пора було О звикнути. Багато років він виконував роботу білих людей, виконував поряд з ними й незрідка краще за них. Він носив такі самі штани, вовняні куфайки й теплі сорочки. І годинника мав не гіршого, ніж у них, і коротке своє волосся зачісував з проділом, і харчі ті самі споживав — боби з грудинкою та коржі. Але йому заказано було найбільшу втіху й розраду білої людини — віскі.

Калтус Джордж непогано заробляв. Він був запаколював ділянки, купував і перепродував займанки. Білі золотошукачі брали його в пай, а він брав їх. А тепер він працював за погонича й перевізника: власним запрягом він перевозив узимку вантажі від Шістдесятої Милі до Муклука, беручи, як то повелося, по двадцять вісім центів за фунт