Читати книгу - "Метелик"

від гребенів хвиль. Я дивлюсь на море — і не бачу його, бо думаю про те, що може чекати мене серед тих хвиль… А невтомне море невблаганно хльостає по скелястих виступах острова. Воно підмиває, гризе їх, ніби кажучи Дьяблові: «Геть звідси, зникни, ти заважаєш мені, коли я горну свої хвилі до Великої Землі, ти стаєш мені на дорозі. Саме тому я щодня безперестану поступово розмиваю тебе». Під час штормів море відводить собі душу, не тільки дроблячи й забираючи з собою надроблене, а й намагається залити всі кутки й закутні острова, щоб поволі підмити цей кам’яний гігант, який, у свою чергу, ніби промовляє: «Тут проходу нема».

І я помічаю цікаве явище. Якраз шд лавою Дрейфуса хвилі, люто накочуючись на величезні скелі, розбиваються й відступають. Вони не розлітаються бризками на всі боки, бо їх стискають дві скелі, що утворюють підкову завширшки п’ять-шість метрів. Тож хвилям не лишається нічого іншого, як знову повернутися в море.

Це відкриття для мене дуже важливе. Адже якщо тієї миті, коли хвиля вкотиться в безодню, я кинуся з мішком кокосових горіхів униз, то хвиля, відступаючи, понесе, звичайно, з собою і мене.

Я знаю, де можна взяти джутовий мішок — їх на свинарнику повно, в них збирають кокосові горіхи.

Але спершу треба спробувати. Коли настає повний місяць, починаються найбільші припливи і хвилі тоді найвищі. Отже, я зачекаю повного місяця. В одному гроті, до якого можна проникнути, тільки пірнувши під воду, хтось сховав добрий джутовий мішок із сухими кокосовими горіхами. Я знайшов його, коли ловив тут лангустів. До того мішка я прив’язав іще один, поклавши в нього каменюку кілограмів на тридцять-сорок. А що я збираюсь поплисти на двох мішках, а не на одному, і сам важу вісімдесят кілограмів, то пропорцій у вазі дотримано.

Напередодні випробування я дуже збуджений. У цей бік острова ходити заборонено. Нікому й на думку не спаде, що це найнебезпечніше місце можна обрати для втечі. Одначе тільки звідси, якщо я зумію відірватися від берега, хвилі понесуть мене у відкрите море й не викинуть на Руайяль.

Тільки звідси, а не з іншого місця, я буду тікати.

Мішок із горіхами й каменюка дуже важкі, і я не можу витягти їх на скелю. До того ж вона мокра й слизька. Тоді я прошу Шана допомогти мені. Він приносить рибальські снасті: якщо нас застукають на гарячому, можна буде сказати, ніби ми ставимо вудки на акул.

Повний місяць світить так ясно, що надворі ніби день. Від гуркоту хвиль у вухах аж гуде. Шан питає мене: «Ти готовий, Метелику? Ось зараз, кидай!» Хвиля заввишки з п’ять метрів накочується, мов навіжена, на скелю й розбивається, а її гребінь злітає вгору і обливає нас з ніг до голови. Але ми встигаємо кинути мішок у водоверть, що утворюється, перше ніж хвиля відступить. Потім вона підхоплює, мов соломинку, мішок і відносить його в море.

— Все гаразд, Шан, усе добре.

— Зачекай, подивимось, чи мішок не повернеться.

Хвилин через п’ять я приголомшено бачу, як мій мішок повертається назад на гребені хвилі заввишки сім-вісім метрів. Хвиля підняла на себе мішок з горіхами й каменюкою, наче пір’їну. Вона з величезною швидкістю несе його на своєму вершечку попереду піни туди, звідки він відплив. Мішок ударяється в скелю, репає, і кокосові горіхи розлітаються навсібіч, а каменюка падає на дно безодні.

Хвиля обливає нас із головою і мало не змиває з берега. Навіть не глянувши на море, ми з Шаном швидко йдемо геть від цього проклятого місця.

— Недобре ти надумав, Метелику. Недобре тікати з острова Дьябль. Краще з Руайялю.

— Еге ж, але на Руайялі втечу помітять найпізніше через дві години. А що мішок із горіхами штовхатимуть тільки хвилі, то мене дуже легко наздоженуть ті два човни, які є на острові. А на Дьяблі човнів нема. До того ж я певен, що, поки тут похопляться, мине ціла ніч. Крім того, вони можуть подумати, що я втопився, коли вудив рибу. На Дьяблі нема телефону. Якщо я втечу в негоду, то сюди не допливе жодна шлюпка. Отже, треба тікати саме звідси. Але як?

Сонце стоїть у зеніті. Тропічне сонце, яке мовби прагне довести до кипіння мозок під черепом. Сонце, яке обвуглює кожну рослину, що змогла народитися, але не змогла настільки підрости, щоб набратися вдосталь сили й вистояти під вогненним промінням. Сонце, яке за кілька годин висушує неглибокі калюжі з морської води, залишаючи на їх місці білі плівки солі. Сонце, що примушує мерехтіти повітря. Так, повітря мерехтить, буквально ворушиться перед моїми очима, й відблиски його світла від моря обпікають мені очі. Проте, коли я знову сиджу на лаві Дрейфуса, все це не заважає мені роздивлятися море. І тільки тепер я помічаю, що я справжній йолоп.

Одна хвиля, вдвічі вища за інші, яка викинула мій мішок на скелі, буквально пошматувала його, ця хвиля повторюється тільки через кожні шість хвиль.

Я спостерігаю за хвилями від полудня до захід сонця, намагаючись зрозуміти, чи все це відбувається механічно, чи раптом не зміниться періодичність появи й висота цієї величезної хвилі.

Ні, жодного разу ця найбільша хвиля не накотилася ка скелі ні раніше, ні пізніше. До берега щоразу котилися одна за одною шість хвиль заввишки шість метрів, а потім виростала головна хвиля, що була вища на цілих три метри за сам берег. Вона котилася до берега стрімка, мов скеля. Її висота виростала в міру того, як вона наближалася до берега. На відміну від шести інших хвиль, на її верхівці майже ке було піни. А якщо й було, то дуже мало. Вона накочувалася з особливим гурчанням, схожим на грім, що віддаляється. Коли хвиля розбивалася об дві скелі, заглиблюючись у впадину між ними, вона осідала, утворюючи водоверть у цій заплаві, й тільки за десять-п’ятнадцять секунд цей вир відступав і віддалявся в море, горнучи з собою велике каміння, яке щоразу котилося сюди-туди з таким оглушливим гуркотом, що здавалося, ніби десь поряд розвантажують каміння водночас із сотень возів.

Я поклав десяток кокосових горіхів у один мішок, а потім засунув до нього каменюку завважки до двадцяти кілограмів, і як тільки найбільша хвиля розбилася об скелі, я зіштовхнув на неї цей мішок.

Я не можу простежити за мішком, бо в заплаві між скелями надто багато піни, але встигаю помітити його на мить, коли вода, наче відсмоктана якоюсь могутньою силою, відринає