Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

І те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтові листи дядька Михайла, який загинув в останній день війни, і те, що зараз отам, попід хатою, саме солдати рятували людей, худобу і майно,— все це набуло для мене якогось особливого змісту. Я відчув себе так, наче я теж належу до армії, наче я беру участь у справжній військовій операції і зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронті, щось гідне бійця. І гордість радісно залоскотала під серцем.

І я вже ні крапельки не шкодував, що пірнув по ті листи. Тільки подумав: «Бережи донечок наших...», а вони, бач: «Не гавкайте, мамо». І стало мені ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка сиділа зараз верхи на стрісі і плакала, думаючи, що листи її чоловіка загинули, і, може, згадуючи його і картаючи себе за те, що забула про них...

Добре, що дядько Михайло олівцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне — і все.

— Ходімо зразу їй оддамо,— сказав я.

Ми підвелися.

— Я отуто, через горищне вікно вліз,— розповідав Павлуша.— Але по мокрій стрісі вгору не подерешся.

Павлуша провів ліхтариком, освітлюючи захаращені різним мотлохом, засновані павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина (он вона де!), а вгорі у стрісі зяяла дірка, через яку, певно, й вилізла баба Мокрина.

— Ти давай лізь, а я посвічу,— сказав Павлуша.

— Ні, давай разом,— мовив я. Мені не хотілось розлучатися з ним навіть на мить.

— Ну, давай,— не став він заперечувати. — Тільки лізь перший. Ти ж віддаватимеш.

І ми полізли.

Я перший.

Він за мною, присвічуючи ліхтариком.

Я так несподівано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дірки у стрісі, що баба злякано відсахнулась і швидко-швидко захрестилася, примовляючи: «Свят! Свят! Свят!» їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила.

— То я, бабусю, не бійтеся,— проказав я і простягнув їй листи.— Нате ось!

Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, і не одразу взяла. Тільки мацнувши рукою, видно, зрозуміла, що то, і, схопивши, піднесла до очей.

— О Господи! — промовила розпачливо і знову заплакала.— Ой синку, ой, як же це ти? О Господи!..

І так жалібно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защеміло в горлі. І я не міг нічого сказати. А може, й справді є таки Бог на світі. І це Він напоумив мене пірнути за листами. А потім і Павлушу напоумив урятувати мене... Треба буде ще розібратися у цьому складному питанні.

Зовсім близько позад мене почувся голос:

— Зараз, бабушка, зараз...

Я обернувся. На стріху піднімався по приставленій з машини драбині Митя Іванов. Корова вже була в машині, бабині дочки теж.

Уже розвиднілося. Дощ припинився. На затоплені хати й дерева лягав туман. У білому серпанку все виглядало ще незвичайніше.

Я раптом відчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубіли руки. Від холоду аж боліло в грудях. Я відчув, що коли зараз якось не зігріюсь, то буде погано.

А там же в машині мій ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але... як же Павлуша? Якщо я полізу в машину по ватник, а вона рушить... Уже ж, здається, все забрали, оце тільки бабу Мокрину знімуть і їхатимуть. А Павлуша ж на човні, він човна не кине. І машина переповнена. Крім корови, підсвинка й курей, оно ще скільки клумаків, чемоданів, ящиків усяких...

Митя Іванов, обережно підтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися у бронетранспортер.

— А де пацан, га? Пацан де? — почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе.

Я мусив подати голос.

— Та я тут! — цокаючи зубами, веселіше гукнув я.— Ви їдьте, їдьте! Я на човні поїду, з Павлушею.

Спершу я це сказав, а вже потім усвідомив, що цим самим одрізав собі шлях до ватника і хтозна тепер, як зігріюсь. «Але там, мабуть, зараз однак ватника і не знайдеш за тими клумаками»,— заспокоїв я себе. І щоб не було вже ніяких сумнівів і вагань, зразу сунувся вниз — спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбині нижче мене і все чув, але нічого не бачив, крім моїх мокрих штанів, не встиг зорієнтуватись, і я трохи сів йому на голову. Та він навіть слова мені не сказав, а просто одразу став спускатися.

РОЗДІЛ XXIII

У >сАкїіі <Л%. ОіЛу

Через горищне вікно ми перебралися в човен.

— Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи,— процокотів я і взяв весло.

— Ану, стривай,— сказав Павлуша, знімаючи штормівку. На ньому була ловкенька брезентова штормівка на «блискавці», з каптуром.

— Та ну...— почав я.

Але він силою натяг на мене штормівку.

— Н-ну д-добре, я т-трохи... а п-потім оддам.

Зашморгнувши «блискавку», я взявся за весло.

Я так налягав на нього, наче хотів зламати. І вже через кілька гребків відчув, як пішло потроху тепло в руки і в ноги. Я гріб навстоячки, присідаючи і рухаючись усім тілом. Мені здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я і з саду вигребти, як навантажена, мов циганський віз, амфібія спокійнісінько «обштопала» нас і, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолійна коров'яча морда, зникла у тумані за кронами дерев. Ловка все-таки у нас техніка зараз в армії на озброєнні. Ич, як пре!

Я вигріб на вулицю і, вже не поспішаючи (бо трошки засапався), скерував човна попід садами вулицею.

Туман клубочився над водою, стаючи дедалі білішим, бо густішав і дедалі все більше розвиднювалось.

Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого біліли великі, майже метрові цифри: 353 (на бронетранспортері