Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

був мій ворог, хай з якою силою я зіткнувся, м’яч зараз опинився на іншій половині поля. Я не мав бажання ні полювати на Юрта, ні ставати на двобій із Маскою, ні переслідувати Люка, доки він сам не з’явиться і не скаже мені, чи й досі хоче отримати скальпи всієї нашої родини. Далтом займались інші, Вінти тут не було, Колесо-Привид мовчало, а проблема з Лабіринтом, що створив мій батько, могла зачекати, доки я матиму дрібку вільного часу. Сонечко пригрівало, віяв лагідний вітерець, хоч о цій порі року погода могла швидко змінитися. Дурістю було б змарнувати, можливо, останній гарний день року на щось інше, крім приємного байдикування. Чепурячись, я наспівував собі під ніс і сходами на призначене для зустрічі місце збіг завчасно.

Корал, утім, впоралася швидше, ніж я очікував, і вже чекала на мене. Я схвально оцінив її консервативні темно-зелені бриджі, сорочку з цупкої тканини кольору міді й теплий брунатний плащ. На ногах у неї були чоботи, зручні для піших прогулянок, а на поясі висів кинджал.

— Я готова, — відрапортувала Корал, побачивши мене.

— Чудово, — посміхаючись, я повів її крізь двері до головного вестибюля.

Вона хотіла простувати до парадного входу, але я спрямував її праворуч, а потім ліворуч.

— Крізь бічні двері можна пройти, не привертаючи зайвої уваги, — пояснив я.

— У вас, дивлюся, на кожному кроці секрети, — відреагувала вона.

— Звичка, — відповів я. — Чим менше відомо стороннім про твої справи, тим краще.

— Які сторонні? Чого ви боїтеся?

— Просто зараз? Та багато чого. Але не хотів би марнувати такий гарний день на складання списків.

Вона похитала головою, і на її обличчі я прочитав суміш благоговіння й відрази.

— То все, про що подейкують, — правда? — запитала Корал. — І ваші справи такі заплутані, що ви маєте носити із собою картонку, щоб записувати очки?

— Останнім часом мені було не до ігор, — відповів я. — Навіть рахунок вести не мав часу. Ані в дуелях, ані в любовних пригодах. Вибачте, — сказав я, помітивши, що дівчина зашарілася. — Моє життя останнім часом не безхмарне.

— Ось як, — відгукнулася вона й подивилася на мене запитально, очевидно, чекаючи, що я розвиватиму тему.

— Розповім колись іншим разом, — видавив із себе смішок, змахнувши плащем і привітавши вартового, який вчасно трапився на дорозі.

Вона кивнула й дипломатично змінила тему:

— Гадаю, пора року не дасть мені помилуватися вашими славнозвісними садами.

— Так, вони дуже залежать від сезону, — відповів я, — крім хіба що японського саду Бенедикта, але він далеко за містом. Може, одного дня ми з вами вирушимо туди попити чаю, а зараз, гадаю, нам варто прогулятися містом.

— Звучить спокусливо, — погодилася вона.

Я звелів вартовому повідомити Гендена, економа Амберського замку, що ми з гостею йдемо до міста і не знаємо, коли повернемося. Він сказав, що зробить так, щойно його змінять з варти, а це має бути незабаром. Досвід, набутий у «Кривавому Біллі», навчив мене залишати такі повідомлення, хоч я й не думав, що ми з Корал можемо наразитися на небезпеку, та й Левеллі було відомо про наші плани.

Листя шурхотіло у нас під ногами, коли ми однією зі стежин простували до бокових воріт. Сонце сяяло з прозорого неба, прикрашеного лише кількома завитками перистих хмаринок. Над західним виднокраєм небосхил темною смужкою прокреслила пташина зграя, що прямувала на південь, до океану.

— У нас уже сніг, — мовила Корал. — А ви тут — наче у раю...

— Це тепла течія нас рятує, — відповів я, пригадуючи, як одного разу чув таке від Джерарда. — Вона значно пом’якшує клімат, якщо порівняти з іншими місцинами, котрі лежать на тій самій широті.

— Вам багато доводиться подорожувати? — запитала вона.

— Останнім часом більше, ніж я хотів би, — відказав я. — А волію хоча б на рік десь осісти й порости мохом.

— Ви подорожуєте у справах чи заради розваги? — поцікавилася вона, коли вартовий відчинив нам ворота і я швиденько оглянув вулицю, перевіряючи, чи нема засідки.

— Точно не заради розваги, — відповів я, притримуючи її за лікоть та скеровуючи на обраний маршрут. Діставшись багатолюдної частини міста, ми пішли Головною алеєю. Я звертав увагу Корал на деякі архітектурні пам’ятки, на будинки визначних мешканців Амбера, показав і будинок Посольства Беґми. Дівчина не проявила жодного бажання туди завітати, хоч і зауважила, що їй треба буде зробити офіційний візит до посла, поки вона перебуває в Амбері. А от до крамнички, повз яку ми простували трохи згодом, завітала й купила там пару блузок, наказавши відіслати рахунок до посольства, а придбаний одяг — до палацу.

— Батько обіцяв поводити мене по крамницях, — пояснила. — Але я знаю, що він забуде. Коли йому скажуть про мої покупки, він принаймні знатиме, що я пам’ятаю.

Ми поблукали по вуличках з крамничками ремісників, а тоді присіли випити щось у вуличному кафе, дивлячись на перехожих та вершників. Я тільки-но повернувся до Корал, щоб переповісти плітки щодо одного з кіннотників, як відчув, що хтось намагається встановити зі мною контакт через Козир. Почекав кілька секунд — відчуття посилилось, але особа, котра здійснювала виклик, себе не виявила. Корал поклала руку мені на передпліччя.

— Що відбувається? — запитала.

Я подумки відгукнувся на контакт, намагаючись йому допомогти, але з того боку, здавалося, не тільки не пішли мені назустріч, а й відступили. Це було не схоже на те, як споглядав за мною спотайна Маска в помешканні Флори у Сан-Франциско. Може, це хтось знайомий намагається дотягтися до мене й не може як слід сфокусуватися? Може, з ним якесь лихо? А може...

— Люку? — сказав я. — Це ти?

Але відповіді не було, й відчуття контакту почало слабшати. Нарешті воно геть зникло.

— Із вами усе в порядку? — запитала Корал.

— Так, мабуть. Хтось намагався зв’язатися зі мною, а потім передумав.

— Зв’язатись? А, ви маєте на увазі оті Козирі, якими користуєтеся?

— Так.

— Але ви сказали «Люк», — продовжила вона задумливо. — А у вашій родині нема нікого з таким ім’ям...

— Ви, можливо, знаєте його як Рінальдо, — відповів я. — Принц Кашфи.

Вона хихикнула.

— Рінні? Звісно. Я його знаю. Хоча йому не подобалося, коли