один князь на ім'я Максим, він просив царя, щоб дав у його руки мучеників тих, хвалився-бо з двох одне вчинити: або примусити їх до жертви, або муками заморити. І звелів йому цар взяти святих до себе, і не зразу мучити їх починати, але багато днів, дружньо з ними бесідуючи, переконувати богам поклонитися. Якось, прикликавши до себе, говорив їм князь: "Радійте, о мужі, яких же люблять боги безсмертні, як власних синів своїх, й опікуються вами, багато разів-бо і в снах про вас сповіщали, і наяву, відповідаючи, казали, що маєте ви навернутися до них, через те стримали тих, що мучили вас, щоб не губили вас, — чекають-бо вашого навернення, яке вже близько, бо минулої ночі великий серед богів Діоніс, явившися мені, сказав: "Приведи тих двох мужів до мене". Ось-бо, о мужі, і храм Діонісія відчинений, і вівтар прикрашений, і жертви готові — прийдіть і принесіть йому жертви". Відповідали святі: "Брешеш безсоромно, о судде, бо твої боги як наяву є німими, так і уві сні не можуть говорити. Котрий же Діоніс говорив до тебе? Бо два є у вас тут ідоли Діонісові — один кам'яний, а другий мідний. І якщо кам'яний говорив, то ми йому пророкуємо, що скоро прийде час, коли розбитий буде на частини й або в стіну, з каміння будовану, з иншим камінням буде вкладений, або, у вогонь вкинений, у вапно перетвориться. Якщо ж мідний Діоніс говорив — він перетворений буде на казани й инший посуд незчисленний". Таких слів чути Максим не терпів, почав мучити їх люто. Було ж катування таке: гостре знаряддя залізне, рожна, ножі, гаки, тризубці та що найгостріше винайти міг повстромлював у землю дуже густо, гострим доверху на висоту стопи ноги одної. І на тому Климента святого нагого хребтом горілиць поклав і зверху великими палями бити звелів. А святому Агатангелові, олова багато розтопивши, вилив на голову. Битий же був святий Климент палями по грудях і всюди, з голови до ніг, усе тіло його зісподу на гострих тих знаряддях прокололося і порізалося, і пройшло залізо одне аж до серця, инше — до грудей, инше до утроби, инше — наскрізь пройшло, явне зверху виглядало, і коли після довгого биття звелів кат зняти з того місця мученика, ледве чоловіків багато змогли з великою натугою його звідти витягнути — і чудувався Максим, дивуючись такому терпінню і тому, що такі муки не можуть мучеників ні до богів навернути, ані ж заморити: Бог Усевишній беріг їх, душі їхні з тілесного союзу не виходили на більше імени святого Свого прославлення, на осоромлення ж нечестивих. І вкинуті були святі у темницю. Те довідавшися, цар Максиміян засудив святих на довічне ув'язнення, поки там самі помруть. Але ще один вельможа на ім'я Афродисій, родом перс, всіляких на християн мук найлютіших досвідчений винахідник, просив у царя, щоб звелів йому тих мучеників взяти, аби погубити їх. І взявши, повів у дім свій, і поставив перед ними найбагатшу трапезу для частунку, переконував їх, щоб їли й пили з ним і возвеселилися. Ті ж говорили: "Ми годуємося небесною їжею і питтям, той, хто її їсть і п'є, не зголодніє ніколи, але перебуватиме навіки веселий". Афродисій же, за безчестя те собі прийнявши, сказав: "Завтра приготую вам иншу вечерю, її ж прагнете — смерть найлютішу". І коли настало завтра, звелів Афродисій принести два камені жорнові, повісити на шиї святих і волочити їх по цілому граду на наругу. Коли волочили святих, багато з безумного народу, взявши каміння, били волочених, ще більше людей дивувалося настільки великому й довгому їхньому стражданню, думали, що вони безсмертні, і до Христа наверталися. Після цього, царевим судом, у в'язницю назавжди були вкинені, щоб, довгим ув'язненням виснажені, загинули. І перебували святі в путах темничних досить років, поки не наблизилося здійснення двадцять восьмого часу страждання, про що святому Климентові в Тарсі, коли був ведений до царя, одкровенням Божим було повідомлено. І багато зі святих ісповідників Христових, що почали подвиг страдницький, біг свій закінчили, ці ж двоє страждальців ще в триванні і подвигу мученицькому перебували.
Після Максиміяна-царя настав Максимін на царство, і багато крови християнської нещадно проливалося. Сторожі в'язничні втомилися через Климента й Агатангела, що так довго їх тримали у в'язниці, прийшли до царя Максиміна, говорячи: "Що звелиш про двох тих в'язнів, яких багато років царі і багато володарів мучили всіма найлютіших мук винаходами? Не померли і досі є живі в путах. Хоч і без всілякого догляду й турботи людської, проте здорові, і лицем світлі, і думаємо, що вони безсмертні". Цар же Максимін спершу богів своїх багатьма словами безчесними похулив, що не змогли тим в'язням відняти земного життя, тоді, спитавши в них, хто і звідки є, і довідавшися, що з Галатійського краю, з града Анкири, зразу туди до князя Лукія, який у той час в Анкирі, галатійському граді, ігемонствував, звелів їх відіслати. Те довідавшися, святі утішилися дуже: вельми-бо хотів Климент святий на батьківщині своїй здійснити подвига свого плин, і про те просив Владику Христа, й отримав прошене. Приведені були святі в град Анкирський, стали перед Ликієм-князем на допит. Він же не зразу допитувати їх почав, але спершу посадив в ув'язнення тісне, ноги в колодки забивши, і вериги залізні на шию, і на руки, і на все тіло наклав, і каміння нав'язав таке, що ані порухати тілом, ані ногу простягнути не можна було. Наступного ж дня одного святого мученика на судище привів, спочатку багато ласкою лестив його, до свого притягаючи зловір'я, — бачивши ж його непохитного розумом, почав мучити: кільця залізні, у вогні розжарені, зціпив на вухах його, обпалив свічами ребра його, врешті мечем усік святу його голову. Чесне ж мученикове тіло вищезгадана Софія блаженна, названа матір Климентова, взявши й чистою плащаницею з ароматами обвивши, поклала в печері, у ній же й церква була мала християнська: через люте-бо гоніння від нечестивих не могли вірні мати своєї церкви відкрито, у печері собі влаштували церкву й там служби свої приносили Богові. Страждав святий мученик Агатангел від катів різних, від двох царів, Диоклитіяна і Максиміяна, від ігемонів же Агрипина, Курикія, Домитія, Сакердона, Максима, Афродисія і Лукія. Закінчив подвиг страждання в день п'ятий листопада-місяця.
Довідавшися про кончину учня і співстраждальця свого святого мученика Агатангела, святий Климент невимовної радости сповнився, бо послав його до Бога перед собою. Лежачи ж ниць
