Читати книгу - "Кровна магія: у пошуках Проклятої Королеви, Ляна Аракелян"

– За пів години впораюся, – дістаючи коробочку з голками та нитками, відповів він.

Домовик сів на стілець, послинив нитку і простягнув у голку. Я, накинувши халат, зняла і віддала йому штани.

– То у вас із Германом усе серйозно? – домовик зробив перший стібок.

– Так, – тепер я червоніла як Міларунн.

– А чого червонієш? Він хлопець непоганий, на все в нього своя думка. Це добре, значить, під поганий вплив не потрапить. І правильно, що про навчання думаєте. А то багато панянок не встигнуть вступити, як одразу ж виходять заміж за старшовиточників і, фіть! Прощавай розум, зустрінемося ніколи.

Ми з Кхиброю реготнули.

– Я знаю що кажу, – поправив пенсне Муфт. – Потім, відразу дітлахів народжують, наче з цим трохи почекати не можна. А потім, спускають усі зароблені магією гроші то в тавернах і корчмах, впиваючись від нудьги. То в ворожильних салонах, ворожачи на подружжя, підозрюючи їх у нескінченних інтрижках і зрадах. То в цілителів, знаходячи в себе найнеймовірніші захворювання. Наприклад, одна дуже відома в Ситові дамочка нещодавно звернулася до цілителів по допомогу: виявила, що мізинець на нозі якось дивно смикається.

Ми не витримали й розреготалися.

– Вам смішно, дівчатка, а вона всіх цілителів у королівстві дістала. Поки не потрапила на якогось зеленого практиканта, який сказав, що в неї рідкісне захворювання: полуденна лихотруска правого мізинця. І виписав купу порошків і мазей. Приписав щадний домашній режим і позитивні емоції. Тепер цей, гм-гм, цілитель один із найкращих у королівстві, бо ця особа поклопоталася про приватну практику хлопчини. А той зараз як сир у маслі катається, придумує їй нові діагнози й «лікує».

– А чому її чоловік не вижене шарлатана? – моєму здивуванню не було меж. – Адже він насправді і не цілитель зовсім. Це ж шахрайство!

– Це з одного боку, – зітхнув домовик. – А з іншого – спокій чоловіка. Дружина здорова і не колупає йому мізки соломинкою. Готово, Руто, приміряй.

– Дякую, – я забрала штани й зникла за дверцятами шафи. – Муфте, у тебе чарівні ручки! Дякую! З мене смаколик! – Штани сиділи як влиті.

– Свої люди, домовимося, – навіть з-за дверцят я чула, як домовик усміхається в бороду.

– А звідки ти знаєш такі подробиці? – Кхибра вирішила попрацювати детективом.

– Хех! Так ми, домовики, багато чого знаємо! Це для вас таємниці, інтриги, підступні вороги... а для багатьох із нас, це, тьху, пара дрібниць!

Я вийшла на середину кімнати, поправляючи кофтинку ніжно-зеленого кольору в дрібний візерунок.

– Скажи, ти чув щось про Прокляту Королеву? – Я вирішила не ходити навкруги.

Домовик зняв пенсне і поклав у кишеньку сорочки. А ми з Кхиброю завмерли в очікуванні відповіді.

– Дещо чув, не без цього. Але, скажу вам так, дівчатка, чим ви від неї далі, тим життя довше й цікавіше. І некроманту одноокому не здумайте про це сказати. І хлопців попередьте. Я все сказав. Бувайте, – і домовик зник.

Ми мовчали. У двері тихенько поскреблися. Я відчинила – на порозі стояв Лік у плащі та високих чоботях до середини стегна.

– На вулиці холодно, одягайтеся.

Ми накинули плащі та взули ельфійські чоботи – пам’ять про пригоди – та попрямували до західної стіни Магічного кварталу. Там на нас уже чекали Гріс, Герман і Альг. Гріс, як і минулого разу, відсунув стіну, і ми прошмигнули у квартал. Благо, що ніхто не помітив спалаху магії. Хоча тут його можна прийняти за ліцензійний – поруч Магічний квартал.

У корчмі яблуку ніде було впасти: студенти різних витків сиділи за столиками і сьорбали пиво, закушуючи солоними горішками і гномськими ковбасками. Ковбаски могли дозволити собі не всі, а тільки ті, у кого крім стипендії водилися грошенята. Вони не поспішали пригощати всіх направо й наліво, а з важним виглядом відсьорбували пиво й відкушували маленькі шматочки ковбасок, нещадно заливаючи соком одяг. Ех ви, знавці кухні! З першого укусу потрібно з шумом втягнути в себе сік, і тоді ковбаска хрумтітиме скоринкою на зубах, а м’ясо буде танути у роті. А так, ви просто зіпсували працю кухаря!

Недалеко від шинквасу перебирав струни на лютні Чарослав. Він привітно посміхнувся і вклонився. Нас провели до таємної кімнати. За накритим столом сидів напіворк.

– Ойхільде!.. – кинулася до нього Кхибра і повисла на шиї.

Ніколи не скажеш, що в такому могутньому чоловікові стільки ніжності. Він немов із нізвідки дістав маленьку квітку кущової троянди й акуратно вплів у волосся Кхибри. Я замилувалася ними, як же добре, що подруга поїхала зі мною до Курчавого. А так би пройшла мимо своєї долі. Хоч Горпина і каже, що від долі рогожкою не накриєшся, але все ж таки...

– Пропоную спочатку повечеряти, – жестом запросив усіх за стіл Ойхільд. – А потім і про справи поговоримо.

Лікраніель з Альгіном радісно потирали долоні у передчутті трапези. Кузлерські курчата, печений буряк під сметаною з лісовими горіхами та козячим сиром, пучки зелені, ароматний свіжоспечений хліб і соління. А ще до цього – глечик вина і три глечики морсу. Я втягнула в себе запах, пахло все чудово, хіба що тільки морс... Що, знову? Невже він перебродив? Ойхільд якраз наповнив склянки морсом і розливав по чарках вино.