Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Гаразд, — відповів я, — але не цього. Цей на почин надто міцний. Принеси-но «Баккарді-коктейль»! — гукнув я Фредові.

Фред приніс чарки й поставив мисочку з солоним мигдалем та підсмаженими кавовими зернами.

— А мою пляшку постав коло мене, — сказав я.

Помалу все набувало певної форми і звучання. Зникла нерішучість, слова з’являлися самі собою, і я вже не дуже зважав на те, що говорив. Я пив собі й пив, відчуваючи, як наринає на мене, підхоплює велика, лагідна хвиля, як ці порожні сутінки сповнюються образами, як понад байдужими, сірими проявами існування таємниче витає мовчазний натовп мрій. Стіни бару розступилися, і це вже був не бар, а якийсь куточок світу, затишний притулок, напівтемне укриття, навколо якого точилася одвічна бійка хаосу, в якому ми заховались, загадково навіяні одне одному присмерком часу. Знітившись, дівчина сиділа на своєму стільці, чужа й таємнича, наче закинута сюди з потойбічного життя. Я чув свої слова, але мені здавалося, наче це вже не я, наче це говорить хтось інший, хтось, ким я хотів би бути. Слова були не ті, що треба, вони набували іншого змісту, втручаючись в інші, барвистіші сфери, не схожі на ті, де відбувалися дрібні події мого життя: я знав, що слова мої — неправда, що вони вже фантазія, брехня, та мені було байдуже — правда була безрадісна й сіра, і тільки почуття та ореол мрій були справжнім життям.

Мідна купеля бару мінилась вогнями. Час від часу Валентин підіймав свою чарку й мурмотів якусь дату. За вікнами приглушено хлюпотіла вулиця, сповнена крику хижих птахів — сигналів автомашин. Коли хтось розчиняв двері, з вулиці ніби хлюпав зойк — зойк старої баби — лайливої і заздрісної.

Було вже темно, коли я одвів Патрицію Гольман додому. Повертався я, не поспішаючи, нараз відчувши себе самотнім і спустошеним. Накрапав дрібний дощ. Я спинився перед вітриною і аж тепер відчув, що перебрав міру. Відчув цілком ясно, хоча й твердо стояв на ногах.

Мене враз наче жаром обсипало. Я розстебнув пальто та збив капелюх на потилицю. Стонадцять чортів! Знов мене занесло чортзна-куди! Чого тільки я їй не наплів? Я не зважувався навіть обміркувати це докладніше. Де там — я вже й не пам’ятав, що саме говорив, і це було найгірше. Тепер, коли я сам-один стояв на холодній вулиці, де повз мене гуркотіли автобуси, все здавалося зовсім інакше, як у напівтемному барі. Я сам себе проклинав. Гарне враження справив я на дівчину — що й казати! Вона ж усе помітила. Адже сама вона майже нічого не пила. А коли прощалися, якось так дивно подивилася на мене…

Господи! Рвучко повернувшись, я зіткнувся з низеньким опасистим чоловіком.

— Що таке! — люто просичав я.

— Повилазило тобі, опудало солом’яне? — загавкав на мене товстун.

Я витріщився на нього.

— Людей не бачив, чи що? — дзявкав він далі.

Саме така зустріч була мені потрібна.

— Людей безперечно бачив, — сказав я, — але щоб прогулювалися пивні бочки, такого ні!

Товстунові не заціпило. Він спинився, надимаючись від гніву.

— А чи не пішов би ти до зоопарку! — скипів він. — Замріяним кенгуру нічого вештатися по вулиці.

Я зрозумів, що маю справу з лайливцем високої кваліфікації. Треба було, незважаючи на пригнічений настрій, відстояти свою честь.

— Чухрай далі, псих недоношений, — сказав я і, урочисто піднявши руку, благословив його.

Та він не склав зброї.

— Залий собі хоч бетону в голову, мавпо собакоголова! — гавкнув він.

На це я обізвав його клишоногою поторочею. Він мене — какаду в клітці, я його — безробітним гробарем. На це він, уже трохи шанобливіше, обізвав мене раковою пухлиною на коров’ячій голові, а я його тоді, щоб нарешті поставити крапку, — ходячим кладовищем біфштексів. І враз його обличчя проясніло.

— Кладовище біфштексів — це здорово! — сказав він. — Такого я досі не чув. Занотую до свого репертуару! Бувайте, — він трохи підняв капелюх, і ми розійшлися, сповнені поваги один до одного.

Ця сутичка трохи збадьорила мене. Та почуття досади не минало. Навпаки: чим я тверезішав, тим воно сильнішало. Я здавався сам собі викрученим мокрим рушником. Але поступово мене брала досада вже не тільки на себе, а й на весь світ, навіть на дівчину. Бо ж напився я через неї. Я підняв комір пальта. Хай собі думає про мене, що хоче, мені байдуже, хай одразу знає, з ким має справу. Кат із ним — про мене, що сталося, те сталося. Зарадити вже нічим не можна. А може, так воно й ліпше…

Я повернувся в бар і тепер уже напився по-справжньому.

IV

Надворі стало тепло й вогко, кілька днів, не перестаючи, ішов дощ. Потім небо проясніло, почало припікати сонце, і коли в п’ятницю я прийшов уранці до майстерні, то побачив на подвір’ї Матильду Штос: вона стояла, спершись на мітлу, і обличчя в неї сяяло, як у розніженого бегемота.

— Погляньте-но, пане Локамп, на цю красу! Хіба ж не чудо?!

Я вражений спинився: стара слива коло бензоколонки за одну ніч вкрилася цвітом.

Цілу зиму стояла вона крива й гола, ми вішали на неї старі покришки, настромляли на сучки сушитися каністри з-під мастила, вона правила нам хіба що за зручну вішалку для будь-чого, починаючи від ганчірок і до капота; ще кілька днів тому на ній висіли, тріпочучи на вітрі, щойно випрані сині комбінезони, ще вчора на ній навряд чи можна було щось зауважити, — і раптом, за одну-однісіньку ніч, вона, наче в казці, перетворилася на рожево-білу ніжну хмаринку, хмаринку з ясного цвіту; так ніби на наше брудне подвір’я залетіла ненароком зграйка метеликів.

— А як пахне! — замріяно мовила Матильда й закотила очі під лоба. — Розкішно — точнісінько, як ваш ром…

Я не відчував ніякого запаху. Але одразу ж усе зрозумів.

— Пахне скорше коньяком для клієнтів, — сказав я.

Матильда рішуче заперечила:

— Пане Локамп, ви, певне, застудилися! А може, у вас поліпи в носі. Тепер поліпи мало не в кожного. Але в старої Што-сихи ніс, як у хорта, можете мені повірити, що пахне ромом, вистояним ромом…

— Ну гаразд, Матильдо…

Я налив їй чарку рому й пішов до бензоколонки. Юп уже був там. Перед ним у іржавій консервній бляшанці стояли зрізані з дерева розквітлі гілочки.

— Що це в тебе? — здивовано спитав я.

— Це для дам, — пояснив Юп. — Коли якась дама під’їжджає до бензоколонки заправитись, то дістає від мене ще й таку гілочку. Завдяки цьому я продав уже на дев’яносто літрів