Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— А ти справжній бізнесмен, хлопче!

Він усміхнувся. Сонячне проміння просочувалося крізь його вуха, і вони нагадували рубінові шибки в церковних вітражах.

— Мене вже двічі сфотографували, — повідомив Юп. — На фоні дерева.

— Отакої, ти ще станеш кінозіркою, — сказав я і пішов до оглядової ями, звідти, з-під «форда», саме вилазив Ленц.

— Роббі, — сказав він, — знаєш, що мені спало на думку? Нам треба було подбати про ту дівчину, що була з Біндінгом.

Я пильно подивився на нього.

— Тобто як?

— А отак, як я й сказав. Чого ти на мене витріщився?

— І не думав.

— Не думав, ти їх просто вирячив. Як же її звуть, ту дівчину? Пат, але як далі?

— Не знаю, — відповів я.

Він підвівся.

— Не знаєш? Ти ж записав її адресу. Я сам бачив.

— Загубив папірець.

— Загубив?! — Він учепився обома руками у свою жовту чуприну. — І це заради цього я тоді цілу годину відволікав від вас Біндінга? Загубив! А може, Отто запам’ятав адресу?

— Отто її теж не знає.

Ленц подивився на мене.

— Жалюгідний дилетант! Тим гірше! Хіба ж ти не бачив, що то була чудесна дівчина? Господи! — Ленц звів очі до неба. — Коли нарешті нам трапилося щось путнє, то цей бовдур губить адресу!

— Як на мене, то не така вже вона й чарівна…

— Бо ти осел, — заперечив Ленц, — йолоп, який нічогісінько не тямить у тому, що вище рівня повій із кав’ярні «Інтернаціо-наль». Ех ти, тапер! Кажу тобі ще раз: це був щасливий випадок, просто щастя, ота дівчина! Ти ж про таке й поняття не маєш! Ти бачив її очі? Звісно, не бачив; ти ж тільки у свою чарку дивився!

— Прикуси язика! — урвав я його, бо тією чаркою він наче поцілив мене у свіжу рану.

— А руки, — вів Ленц далі, не звертаючи на мене уваги, — тонкі, довгі руки, як у мулатки. На цьому, можеш мені повірити, Готфрід розуміється! Боже милий! Нарешті трапилася дівчина, прекрасна, невимушена і, — що найголовніше, — вона вміє створити атмосферу… — Він осікся. — А ти взагалі знаєш, що таке атмосфера?

— Повітря, яке накачують у балон, — пояснив я похмуро.

— Авжеж, — сказав він співчутливо та презирливо водночас, — авжеж, повітря! Атмосфера, аура, ореол, тепло, таємничість — це те, що одухотворюе і оживляє красу, але що тобі говорити… твоя атмосфера — це випари рому.

— Годі, а то дістанеш чимось по макітрі, — пробурчав я.

Але Готфрід не вгавав, а я його й пальцем не торкнув.

Він же й гадки не мав про те, що трапилось, не знав, що кожне його слово вражає мене просто в серце. А найбільше кожне слово про пиятику. Я вже був якось пережив це і заспокоївся, а він знову все розбурхав. Нахвалював дівчину, аж поки мені здалося, наче я й насправді втратив щось напрочуд прекрасне, втратив без вороття.

Усе ще роздратований пішов я о шостій до кав’ярні «Інтернаці-ональ» — свого давнього притулку; Ленц іще раз нагадав мені про це. Зайшовши до залу, я, на свій подив, побачив, що там завізно. На прилавку стояли торти, тістечка, а плоскостопий Алоїс протупотів у бічну кімнату з тацею, заставленою посудом для кави. Я спинився. Кава, кавниками? То, певне, бенкетувало якесь товариство, а отже, хтось, упившись, уже лежить під столиком.

Але хазяїн роз’яснив мені в чім річ. Сьогодні в одній з бічних кімнат святкують прощання з Ліллі — Розиною подружкою. Я ляснув себе по лобі — як я міг забути! Адже мене сюди запрошено! Запрошено як єдиного чоловіка, Роза на цьому особливо наголосила, бо ж присутнього тут гомосексуаліста Кікі до уваги не брали. Я швиденько вийшов і повернувся з букетом квітів, ананасом, дитячим брязкальцем і плиткою шоколаду.

Роза зустріла мене усмішкою великосвітської дами. На ній була чорна, глибоко декольтована сукня. Вона була господинею столу. Її золоті зуби виблискували. Я запитав про здоров’я її малої і передав їй целулоїдне брязкальце й шоколад. Роза сяяла.

З ананасом і квітами я підійшов до Ліллі:

— Щиро вітаю і бажаю щастя!

— Він, як завжди, справжній джентльмен, — сказала Роза. — Ходи-но сюди, Роббі, сядь між мною і Ліллі.

Ліллі була найближчою Розиною подругою. Вона зробила блискучу кар’єру. Стала тим, що було недосяжного мрією кожної звичайної повії, — «дамою при готелі». «Дама при готелі» не шукає собі клієнтів на вулиці, вона живе в готелі і там-таки знайомиться з чоловіками. Мало хто з повій досягає такого становища — обмаль туалетів та й грошей замало, щоб можна було якийсь час перебути без клієнтів… Хоча Ліллі мешкала в провінційному готелі, а проте за кілька років заощадила щось близько чотирьох тисяч марок. І ось тепер вона виходила заміж. Її майбутній чоловік тримав невеличку крамницю газових приладів і радіоапаратури. Він усе знав про минуле Ліллі, та йому це було байдуже. Щодо майбутнього, то він міг бути цілком спокійний: якщо така дівчина виходила заміж, то це вже було надійно. Такі дівчата знали своє ремесло, і таке життя їм остогидло. З них виходили вірні дружини.

Весілля Ліллі мало відбутися в понеділок. А сьогодні Роза влаштувала їй прощальну вечірку з кавою. Усі прийшли, щоб іще раз побути з Ліллі. Після одруження вона вже не зможе сюди приходити.

Роза налила мені чашку кави. Алоїс підбіг із величезним кексом, нашпигованим родзинками, посиланим мигдалем і цукатами. Вона поклала мені солідний шматок. Я знав, що треба робити. Покуштував шматочок з виглядом знавця, а тоді удав страшенно здивованого.

— Хай мене грім поб’є, але такого, безперечно, не купиш!

— Сама спекла, — відповіла Роза вдоволено. Вона вміла добре куховарити й любила, коли її за це хвалили. А щодо гуляшу та кексів, то вона була неперевершена. Адже вона була чешка.

Я подивився на товариство, що сиділо біля столу. Ось вони, поденниці Божого вертограду, непохибні знавці людських душ, ці солдати кохання — ось Валлі-красуня, в якої нещодавно під час нічної прогулянки в автомобілі вкрали жоржетку з песця, ось Ліна з дерев’янкою замість однієї ноги — вона й досі знаходила собі клієнтів; ось бідолашна Фріці, що кохала плоскостопого Алоїса, хоч давно могла б мати власну квартиру й приятеля, який би утримував її; ось Марго, червонощока Марго, яка завжди ходила вбрана, як домашня служниця, і цим приваблювала елегантних кавалерів; ось Маріон, наймолодша з них усіх, усміхнена й безжурна; ось Кікі, якого