Читати книгу - "Останній пророк"

Єгоханан аж зірвався з ложа. Хвиля гарячі підхопила його думки, й від заскочення Озієвим признанням не міг спромогтися зразу на відповідь. І Озій чув лише його швидкі віддихи та бачив високу білу нерухому постать, немов привид на тлі печерного отвору. Нарешті Єгоханан озвався, і його голос тремтів стримуваним жалем:

— Чом же ти раніше не сказав мені про це! Чому покинув їх? Де вони? Коли можу йти до них? Заведеш мене, Озію?

— Заспокійся, Єгоханане. Не хотів я тобі казати про них, щоб не турбувати тебе. Повір мені, ще раз кажу тобі, ти не для зелотів і зелоти не для тебе. Не заспокоять вони тебе, не наситять твоєї туги за пророчими шляхами. Лише більше роз’ятрять твою душу, ще глибше поранять її. І я колись шукав був у них ліку на ізраельські рани. І я думав, що вони та сіль, яка захоронить м’ясо народу від гниття, а кості від струхнявіння. Але переконався, що вони не кращі від фарисеїв і садукеїв. Вони лише іншим, більш небезпечним, способом шукають для себе того задоволення життям, за яким так побивається Єрусалим. Не намагайся знайти їх, Єгоханане! Тепер ти уявляєш, що зелоти це ті, якими відродиться наш нарід. Коли пізнаєш їх ближче, коли станеш одним із них — та уява щезне. Що залишиться тоді? Спорожніє навіки душа твоя і треба їй буде знов багато-пребагато зусилля, щоб навчитися жити далі на інший спосіб. Так, як було зо мною. Не думай, Єгоханане, що мені байдужа доля народу. Лише дуже хвора була душа моя після зелотів і ледь-ледь видужала серед тишини цих піль. Боюся я за тебе. З великою палкістю шукаєш ти народної правди. А такі шукачі зазнають найболючіших зневір. Не дошукуйся зелотів!

Озій говорив, і стільки переконливости було в його словах і тоні, що Єгоханан поволі піддався:

— Вибач мені, Озію. Дивні речі чую я від тебе. Дозволь мені подумати над ними. Тоді дам тобі відповідь. Але все-таки прагне душа моя пізнати їх, пізнати навіть за ціну болю. Бо що вже, справді, лишилося мені? Тільки зелоти. Від них, відчуваю я, залежить усе моє життя!

Після розмови про зелотів не мав уже Єгоханан і того спокою, що й раніше. Лише ними були тепер заповнені його думки, як одного часу в Геброні. Чи працював на винниці, чи обходив межі й садки, чи приправляв страву — лише коло них ширяв думками, поглядаючи довкола невидючими очима. Велика нетерплячість полонила його. Коли шукав, коли допитувався — не міг знайти їх. Тепер був коло самої таємниці! Ось-ось здійсняться мрії його дитячих років про великих пророків і могутніх вождів. Зелоти, зелоти!

Кілька разів хотів був знову звертатися до Озія, але згадував рішучість його попередніх відмов і тратив сміливість. Та й Озій останніми днями ходив незвикло сумний і замислений, і юнакові завмирали слова, коли хотів знов почати з ним перервану нічну розмову. Але нетерплячість зростала аж до болю. Вона пекла й колола страхом з кожної, здавалося, втраченої хвилини в цьому польовому закутку. Цей неспокійний стан став нарешті таким наглячим, що юнак не витримав:

— Душа моя сумна до смерти, Озію! Вкажи мені шлях до зелотів!

— Спостерігаю, Єгоханане, твій смуток! Сподобався ти мені, і шкодую я тебе. Думав і передумав твоє бажання. І знов, і знову кажу тобі, що й уперше: роз’ятрять тобі душу зелоти, не то що зацілять її! Тому й не хотів я звести тебе з ними. Але тепер бачу, що немає ради. Згризешся ти марно, аж ненависть в’їсться в твою душу, бо думатимеш, що я заховав від тебе спасенну таємницю. Ні, мабуть, така вже воля Єдиного, щоб ти сам пізнав їх, переболів і перетерпів так, як і я. Отож заведу тебе до них, а далі — хай станеться воля Єдиного!

Ласкаво-сумними були Озієві слова, але Єгоханан не помічав цього, така радість захлиснула його:

— Ах, Озію! Ти здіймаєш тягар з моєї душі! Як я віддячу тобі? Мушу, мушу пізнати їх! Ще в Геброні, ще за дитячих років тужила моя істота за ними, палало серце бажанням служити тій самій справі, що й вони. Служити з ними! І до Єрусалима йшов я, власне, з таємною надією, що зустріну їх на кожному кроці. І не зустрічав, не знаходив. А тепер лише від тебе, Озію, залежить, щоб сповнилося покликання мого життя. Як же я вдячний тобі, Озію!

Єгоханан аж сяяв радощами, а Озій ще сумніше покивав головою:

— Ти радієш, а мені серце кривавиться за тебе. Але хай! На власному серці мусиш переконатися, що помиляєшся, ідучи до зелотів. Іди до них. Але найкраще було б, якби ти все-таки послухав моєї поради. Поки не пізно.

— Я слухаю, Озію.

— Чи підеш ти до зелотів, чи ні, а в мене залишатися не можеш. Згризе тебе сум. Вернися ж, Єгоханане, звідки прийшов. Не Єрусалим і не зелоти потребують тебе. Твій Геброн тебе кличе. Частина та нашого народу зве тебе назад до себе.

— Що я