Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Тож за велінням царя Шуйського руським дипломатам, які їхали до Речі Посполитої, на запитання, за що руські убили свого царя, велено було відповідати: «...Ево за... злые богомерз­кие дела, осудя истынным судом, всенародное множество Московского государства убило». А це вже дія — «мира». Глас Божий! Таким чином намагалися заплутати в цій негарній справі і самого Господа.

Але вже тоді (хоч труп царя і був виставлений на глумління за кремлівським муром на цілих три дні) знаходилися такі, хто щиро вірив, що Дмитрій Іванович — от щасливець! От везун! — міг дивом врятуватися.

Таким простолюдини вірили. Як і родичам убитого царя, які у веремії бунту зуміли втекти з Москви, прихопивши з собою навіть царські регалії, і прибули до польського королів­ства з підтвердженням, що цар Дмитрій міг врятуватися...

Звернемось ще раз до кривавих подій бунту 17 травня 1606 року.

...Дмитрій вибіг з царициної спочивальні і ніс до носу зустрівся з одним із Шуйських — Дмитрієм.

— Що?.. Що трапилося?.. — ще напівсонний (та й заснув перед світанком, в обіймах молодої цариці) вигукував Дмитрій. — Чому набат?

— В городі пожежа, — відповів Дмитрій Шуйський наче аж якось буденно, ніби пожежі в місті тільки те й робили, що спалахували. — Горить щось за Москвою-рікою.

— Але чому такий ґвалт несеться знадвору? — подивувався цар. — Горить, кажеш, за Москвою-рікою, а народ ніби в Кремлі нуртує...

В ту мить він хотів було повернутися до цариці, аби заспокоїти її, а вже потім їхати на пожежу (судячи з набату, що долинав з міста, вона була значна, тож цар мав там бути), як зненацька пролунали несамовиті і наче аж погрозливі крики біля самого палацу в Кремлі.

І тут до царя підбіг Петро Басманов (як він з’явився, Шуйський миттєво десь зник).

— Що за... дивна пожежа? — поспитав його цар. — Горить ніби десь у Москві, а народ галасує в Кремлі, під вікнами палацу... Дивно. І як стрільці пропустили тих крикунів у Кремль? Чого? З нагоди якої трясці?

— Це щось гірше, як пожежа, — відповів Басманов. — Боюсь, але це схоже на заколот. Я ще вчора застерігав вашу величність про змову, яка готується в Москві. От, здається, вона й почалася... туди й перетуди! — залаявся. — Жаль, що ваша величність не вжила ніяких заходів. А вчора це ще можна було зробити.

— Дали... маху! Хоча, якщо це справді... пожежа — нічого страшного. Не вперше горить Москва, і кожного разу вона відбудовувалася — ще кращою. Відбудується й цього разу... Тільки чому вони горлопанять у Кремлі? Під стінами палацу? Дізнайся, боярине, що там...

Басманов кинувся до вікна, відчинив його, висунув голову назовні, крикнув:

— Ей ви, горлодери... ать-переать?!. Чого вам не йметься? Що за тривога?

Йому відповіли з тих, хто мордувався біля самої стіни (Дмитрій Іванович почув відповідь):

— Віддай нам, Басман, твого вора, тоді й побалакаєш з нами!

— Ваша величносте, — повернувся воєвода до царя. — Вони вимагають, щоби їм...

— Чув, не глухий, — буркнув цар. — Таки й справді не пожежа. А втім, може згоріти моя влада. Що будемо робити, воєводо?

— А ти, государю, не вірив мені, що вся Москва зібралася на тебе.

— Чим я Москві не догодив?

— Коб я знав... Але сподіваюся, ситуація скоро проясниться. Погано, що стільки простолюдинів у Кремль проникло. Вони й кричать, щоби тебе негайно видали. Треба нам покедова захищатися, а там... Там розберемося, які їх мухи покусали. Чого б то вони так осатаніли супротиву тебе, государ?

Басманов кудись метнувся і повернувся з алебардниками, які загрозливо тримали чималі сокири з лезами у вигляді півмісяця. Здається, вони готові були трупами лягти, а царя захистити. Це трохи заспокоїло Дмитрія.

Басманов поставив алебардників біля входу, суворо велівши їм стояти муром непохитним і нікого сюди не пускати...

Алебардники згідно закивали бородатими головами, але тільки стали на вході, як по них кілька разів вистрелили з пищалей, і їх як вітром здуло... (Один, втікаючи, навіть алебарду свою кинув.)

Дмитрій встиг її схопити і сам кинувся до дверей, намагаючись загородити натовпу дорогу, що невідь-де і взявся — розбурханий і налаштований крушити всіх і вся...

— Геть, геть!!. — кричав цар. — Я вам не Борис...

Басманов і собі кинувся до дверей, а вже по той бік почав умовляти бояр припинити «безобразие», як один із змовників, стрибнувши вперед, з усього розмаху вдарив боярина довгим ножем у груди...

— Пошли, братцы, теперя царя ловить! — крикнув він до натовпу.

Змовники потоптом посунули по трупові Басманова (а він упав і дух спустив миттєво), прямуючи до дверей.

Дивуючись, як це сталося, що він один перед розлюченим натовпом, Дмитрій хряпнув дверима і побіг довгим переходом до маленького палацу, сподіваючись там сховатися. Біг і все ще дивувався: як це сталося, що до Кремля увірвалося стільки люду, а він, цар, сам-один яко перст — ні вірних бояр біля нього, ні стрільців, котрі невідомо де й подівалися.

Аж тут йому навстріч з-за рогу виткнувся гурт мужичків з дрєкольєм в руках — вів їх якийсь боярин.

У розпачі — вперше Дмитрій відчув у грудях змію розпуки — кинувся до відчиненого вікна. Виглянув і загледів унизу стрільців.

Ага, нарешті він побачив тих, хто мав його охороняти.

А юрма вже ось-ось.

Роздумувати більше не було