Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Коментарі, як кажуть, зайві...

Варто тільки додати, що за тілом буцімто царевича Дмитрія до Углича були послані ростовський митрополит Філарет, а з ним двоє Нагих — Григорій і Андрій, а самі мощі були виставлені не десь у церкві, як пише цитований автор, а в Архангельському соборі Кремля. Цим шулерством новий цар ніби принародно намагався дати зрозуміти, що й перший Дмитрій, і всі ті, хто з’явиться за ним (а про те, що Дмитрію вдалося врятуватися 17 травня у Москві, не говорили хіба що німі та сліпі), не більше як самозванці. Але тут, як на лихо Шуйському, князь Григорій Шаховський, який відомий був своєю відданістю Дмитрію, втік з Москви до Путивля, зібрав там мешканців і оголосив їм, що цар Дмитрій живий і переховується в надійних людей від своїх ворогів. Путивльці одразу ж повстали проти Шуйського, а за ними виступили проти Шуйського й інші сіверські міста. До них пристав і чернігівський воєвода Андрій Телятевський...

Почалося хвилювання і в самій Москві.

І тут сталося — і треба ж такому трапитись! Якось ідучи до обідні, цар Василій побачив багато народу біля палацу — натовп розпалили звісткою, що цар говоритиме до народу. Шуйський зупинився і раптом, заплакавши з прикрощів, що йому так не таланить на престолі, сказав боярам, що його оточували: він, мовляв, їм невгодний, тож не треба видумувати різні способи, як його позбутися, що, вибравши його царем, вони можуть і скинути його, якщо він їм чимось невдатний, і що він залишить престол без спротиву... Тож нічого й народ будоражити... Сказавши це, Василій віддав боярам царський посох та шапку:

— Якщо так, вибирайте кого хочете!

І тут бояри, позадкувавши, стали запевняти його, що вони йому вірні.

— Тоді карайте винуватих! — велів Шуйський.

Бояри умовили народ розійтися, п’ятьох крикунів — найбільш горластих — схопили, висікли батогами і кудись зіслали.

Але хвилювання в Москві на тім не скінчилося.

Новий цар був у розпачі, розуміючи, що в його царстві-государстві починається громадянська війна.

«Убивство власного царя, вінчаного на царство, — справді для Москви нечуване і звичайно ж ганебне», — зазначає один з авторів, який писав про Смуту в Московському царстві.

Що ганебне — це справді так. Але чи таке вже нечуване для Москви — якщо брати її не просто як місто, а як столицю спершу князівства, потім царства, імперії? Чи рідкісне взагалі? Як самі росіяни кажуть — «из ряда вон выходящее»? Всього траплялося в Москві і Московії, а відтак і загалом в Російській імперії, за роки князівські, царські і потім імператорські.

Цариці Софія і Євдокія Федорівна скінчили свої дні в ув’язненні — остання там пробула 27 років! (Ще раніше князь Дмитрій Шемяка осліпив свого колегу князя Василія II, прозваного Темним; а князь Олександр Тверський прийняв мученицьку смерть у ставці хана Золотої Орди не без допомоги московського князя Івана Калити.) Два царі — Грозний і Петро I на прізвисько Великий — убили своїх синів (Грозний власноручно проткнув своє чадо гострим посохом, Петро I — за допомогою покірних йому суддів). Іоанн Антонович малолітнім був проголошений імператором російським, у віці чотирьох рочків запроторений на Соловки, в монастир (у вже тоді жахливі Соловки), потім у ще жахливішу Шліссельбурзьку фортецю, де зрештою і був за наказом імператриці Катерини II проткнутий багнетом, не кажучи вже про останнього імператора Росії з династії Романових Миколу II, який разом зі своїм сімейством — сином, дочками та дружиною-імператрицею — був розстріляний 1918 року в Єкатеринбурзі. А в тому, що такі убивства — як і будь-які інші, — ганебні, то хто ж із цим буде сперечатися.

Чи, скажімо, як у результаті двірцевої змови був убитий (між іншим, табакеркою) імператор Павло I, загадково закінчив свої дні в Таганрозі імператор Олександр І, а його тезка з номером ІІ був убитий за вироком «Народної волі», терористичної організації, що нині піднімається на щит. І це при тому, що тероризм загалом засуджується, але, як бачимо, вибірково.

Це сьогодні ми виступаємо проти тероризму, а ще не так давно у нас — на державному рівні — діяли пресловуті по­двійні стандарти (а втім, вони діють, здається, й нині): чужі терористи — це погано, а свої...

Свої — герої, борці і т. д. і т. п!

Не одне покоління радянських людей вивчало «героїчну» біографію Степана Халтурина, столяра, який підклав у Зимовому палаці вибухівку, — тоді було вбито і покалічено багато безвинних людей з обслуговуючого персоналу царського палацу — так звана «боротьба із самодержавством».

Цей хворий на сухоти, а тому приречений чоловічок мстив, по суті, здоровим. Рецидивіст-убивця (в Одесі теж здійснив політичне убивство), доходяга, був невиліковно хворим (на страту його вели під руки, такий був негодящий, але все одно жадав убивати, убивати, убивати), сам боявся смерті і ховався як міг від правосуддя за свої злочини. Але десятиліттями в СРСР офіційна пропаганда називала чоловіка, який допоміг затримати убивцю, «негодяєм». А про самого Халтурина писали книги, знімали фільми, і взагалі в історії Червоної імперії він був взірцем р-революціонера.

Як і Софія Перовська, дворянка, яка, зрадивши свій клас, подалася в терористки, себто р-революціонерки, брала найактивнішу участь у вбивстві Олесксандра II. Чоловік її теж був терористом (дивно, що цій жінці, яка втратила все людське, ще для чогось був потрібний чоловік!). Страчена за вбивство, вона за есересерівських часів ходила в героях.

Як і брат Леніна (кривавого червоного «монарха») Олександр Ульянов. (Під час страти цей убивця раптом «приклався до хреста».)

Як і чоловічок Іван Каляєв, ім’я цього убивці (але свого, «доброго» терориста, сиріч героя) чи не сімдесят років носила у Москві вулиця — Каляєвська, доки не була перейменована у вулицю князів Долгоруких. «Це ознака не тільки зміни моральних орієнтирів суспільства, — писатиме одне видання, — але вірний знак того, що суспільство наше відмовляється від тероризму як форми вирішення громадських і політичних конфліктів», — дай Боже!

Що це не зовсім добре — вбивати вінчаного короною царя, — розумів