Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

Полковник привіз Глорію в місто, розповів Жоан Фулженсіо (цей справжнісінький довідник всіх подій та історій Ільєуса), і поселив її в найкращому із своїх будинків, де до переїзду в столицю штату мешкала його родина. Старі діви були шоковані цим кроком, а на мулатку почав накидати оком місцевий донжуан — нотар Тоніко Бастос, улюблений син полковника Раміро, чоловік ревнивої дружини і батько двох гарних дітлахів, людина елегантна, одягнена недільними днями в жилетку.

Звичайно, ця історія зовсім не нагадує ідилію Жуки Віани і Шікіньї. Жозуе уже чув про них? Йому відомі комічні і сумні подробиці? Причому сумних було значно більше, аніж комічних, — адже ільєуський гумор має трохи похмурий характер. Глорія і Тоніко не гуляли на пляжі, не ходили, побравшись за руки, біля причалів порту, і Тоніко ще не ризикнув постукати вночі в двері Глорії. Він лише дозволяв собі частіше провідувати її і дарувати їй цукерки, придбані в барі Насіба, а також справлятися про здоров'я і питати, чи не треба їй чого-небудь. Сумні погляди та компліменти — далі маестро Тоніко ще не заходив.

Давня дружба зв'язувала полковника Коріолано з родиною Бастосів. Раміро Бастос хрестив полковникового сина, вони були політичними однодумцями, часто зустрічалися. З цього і скористався Тоніко, коли пояснював дружині, неймовірно огрядній і ревнивій доні Олзі, що йому необхідно, задля дружніх зв'язків і спільності політичних інтересів з полковником, відвідувати по обіді цей осиротілий будинок. Дона Олга піднімала свої монументальні груди:

— Якщо треба, Тоніко, якщо полковник тебе запрошує, іди. Але дивись! Коли я довідаюсь про щось таке, коли почую що-небудь…

— В такому разі, люба, щоб у тебе не було підозр, я краще не піду. Щоправда, я пообіцяв Коріолано… — Солодкі слова у цього Тоніко, казав Капітан. На думку дони Олги — от бідолашна! — не було чоловіка поряднішого від нього, не було чоловіка, якого так би переслідували жінки, незаміжні і заміжні, утриманки і всі без винятку повії. Проте її не полишали сумніви, і вона контролювала кожен крок свого чоловіка, щоб він, боже борони, не піддався спокусі. Погано ж вона його знала…

Так терпінням і цукерками Тоніко «готував для себе ложе відпочинку», як обережно висловлювались в «Папеларіа Модело» і в барі. Але перш ніж сталося те, що мало статися неодмінно, полковник Коріолано дізнався про відвідини Тоніко, про його карамельки і пристрасні погляди. Він раптово прибув до Ільєуса посеред тижня, прийшов у будинок Тоніко, де містилася також його нотаріальна контора, на той час переповнена відвідувачами.

Тоніко Бастос зустрів товариша радісними вигуками і, обнявши, поплескав його по спині — він був людиною виняткової щирості і симпатії. Коріолано привітався, взяв у Тоніко стілець, сів, ударив нагаєм по халявах своїх брудних чобіт і сказав, не підвищуючи голосу:

— Сеньйоре Тоніко, до мене дійшли чутки, що ви занадились до будинку моєї прийомної доньки. Я щиро ціную вашу дружбу, сеньйоре Тоніко. Я знаю вас ще з дитячих літ. Тому я хочу, як давній товариш, дати вам пораду: не приходьте туди більше. Я дуже любив Жуку Віану, сина небіжчика Віани, мого партнера в покері, і теж знав його ще зовсім дитиною. Ви пригадуєте, що з ним трапилось? Він зацікавився, як на гріх, маленькою Шікіньєю, бідолаха…

В конторі запанувала напружена тиша. Тоніко, затинаючись, промовив:

— Але, полковнику…

Коріолано вів далі, не підвищуючи голосу і граючись нагаєм:

— Ви молодий, вродливий і показний чоловік, у вас немало різних жінок, які упадають за вами. Я ж — людина літня, яка немало горя зазнала на віку, дружина моя померла, залишилась у мене одна Глорія. Мені подобається ця дівчина, і я хочу, щоб вона була тільки моєю. Я ніколи не мав звички утримувати жінок, які належать іншим. — Він усміхнувся. — Я ваш друг, тому й попереджаю вас: облиште свої прогулянки в тих краях, а тим більше візити.

Нотар зблід, у конторі запанувала могильна тиша. Присутні перезиралися. Мануел дас Онсас, який завітав завірити підпис, пізніше стверджував, що в повітрі чувся «запах покійника», а на свій нюх він ніколи не нарікав — не одне вбивство часів боротьби за землю лежало на його совісті. Тоніко почав виправдовуватись: це, мовляв, наклеп, підлий наклеп його ворогів і ворогів Коріолано. Він справді провідував Глорію лише для того, щоб запропонувати дівчині, якій симпатизує полковник і яку постійно ображають, свої послуги. Це витівки тих, хто шельмує Коріолано за те, що він поселив Глорію на майдані Сан-Себастьян, в будинку, де жила колись його родина, тих, хто відвертається від дівчини, хто плює їй услід, коли вона проходить поряд, — ці люди і плетуть зараз підлу інтригу проти нього, Тоніко. Він лише хотів привселюдно висловити свою повагу до полковника і солідарність з ним. У нього з Глорією нічого не було, і ні про що таке навіть гадки не мав. Солодкі слова були у Тоніко. Нічого й казати!

— Що у вас з нею нічого не було, — це мені відомо. А коли б щось було, я не прийшов би сюди і наша розмова мала б зовсім інший напрямок. Та не виключено, що у вас були якісь наміри, за це я не можу ручатися. Але наміри лишаються намірами. Від них ані холодно, ані жарко… І все ж таки вам слід чинити так, як роблять інші: відвертатися від неї. Це саме те, що цілком влаштовує мене. А тепер, коли я вас попередив, годі про це.

Він одразу ж перевів розмову на іншу тему, немовби лише для цього і прибув сюди. Потім