Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

«Ми піднялися на висоту дві тисячі шістсот десять метрів над рівнем моря… — писав Амундсен. — Сонце освітлювало високі, величезні гірські масиви. Це був казковий краєвид: білизна, лазур, пурпур і чорнота. Цю гру барв неможливо передати словами… Я ніколи не бачив нічого прекраснішого за гори Нільсена. Найхимерніших обрисів вершини здіймалися високо вгору, і деякі з них ховались у хмарах. Одні вершини були шпичасті, немов списи, інші — заокруглені. Куди не кинь оком — усюди виблискували потріскані німотні й грізні льодовики, що безладно облягали стрімкі схили. Та найдивовижнішою з-поміж усіх була гора Хансена. Її округла, схожа на перевернуту чашку вершина була вкрита своєрідним льодовиком, що скидався на подерту, обшарпану шапку. З неї в усі боки стирчали, неначе голки їжака, гострі плити, що яскраво блищали на сонці. Другої такої гори немає, певне, в цілім світі.

Льодовик, по якому ми видряпувалися вгору, залягав між велетенськими розщелинами, ширина котрих сягала сотень, а глибочінь — тисяч метрів. На нашому шляху, скільки глянеш оком, громадились величезні звалиська криги, за якими таїлися широкі тріщини. Їх доводилось обходити. Ми брели далі й далі, хоч перешкоди весь час змушували нас кружляти. Та, не зважаючи на це, нікого не покидало почуття гумору.

— Яка там розколина? — запитав я одного разу Бйоланда, який лежав на животі й ледве втримував сани, що зависли над краєм прірви.

— Як завжди, без дна! — засміявся він, не думаючи про те, що безодня в будь-яку мить може поглинути і його».

Та найбільше запам'ятався мандрівникам жахливий «Танцювальний зал диявола». Такого лабіринту завалів криги і розколин, ущелин без виходу і безодень, такого льодового хаосу вони ніде ще не бачили і навіть не могли уявити собі. Ніколи також не чув досі Амундсен і такого диявольського оркестру бурі, що гримів, не вгаваючи ні на мить. Амундсен не міг позбутися відчуття, що весь цей застиглий на віки величний світ з пекельним гуркотом рухне на них, підімне під себе, розчавить, змете з поверхні землі. На щастя, «Танцзал диявола» був останнім етапом на шляху через грізний льодовик.

Мандрівники полегшено відітхнули, побачивши нарешті перед собою рівне аж до самого обрію плоскогір'я.

— Диявол, мабуть, заснув або ж у нього була якась серйозна розмова з дружиною, інакше він не випустив би нас з цього пекла, — пробурмотів Хансен, оглянувшись назад. — Не смійтесь, так часто говорили наші друзі ескімоси.

Амундсен в ескімоському полярному одязі

«Я почув ззаду крик і миттю озирнувся, — записав Амундсен у щоденнику через кілька днів, — Упряжка зупинилась. Над саньми Хансена лопотів на вітрі блакитний прапор. Я одразу збагнув усе, і мене захлюпнуло почуття щастя. Ми перетнули широту 88°23?. Досі ще ніхто не сягав так далеко на південь земної кулі. Я не соромився сліз, що текли у мене по щоках, не міг стримати їх. Коли ми всі міцно потиснули один одному руки, я згадав Шеклтона. Двадцять два місяці тому він змушений був перепинити свій похід до полюса і повернути назад. Проте все одно його ім'я буде золотими літерами вписане в історію дослідження цього континенту. Відвага й сила волі здатні творити чудеса. Шеклтону були притаманні ці якості, і навряд чи можна знайти кращий приклад їх втілення».

Амундсен з гордістю дивився на своїх товаришів. Уже п'ятдесят днів тривав форсований марш, однак їм не загрожував голод. Вони були ситі, сповнені енергії і швидко просувалися плоскогір'ям, залишаючи за собою продовольчі склади. Страшно було дивитися на їхні зарослі, посічені вітром і обпалені сонцем обличчя: з них шматками злазила шкіра, а рани сочилися сукровицею. Але хто міг звертати на це увагу, коли всього сто миль відділяло їх від мети подорожі? У цю хвилину всі п'ятеро зовсім забули про надзвичайно важкий тисячокілометровий шлях, який вони подолали. Кожного дедалі більше охоплювала гарячка поспіху і знепоконня, яке вони старанно приховували один від одного. Де зараз англійці? Чи не випередили їх? Куди вони дійшли? Не змовляючись, норвежці скорочували нічні зупинки і мимоволі приглядались до кожної темної цятки на одноманітній білизні. Чи не Скотт це? Невиразні обриси пагорка на обрії, тінь від хмари, що пропливала вдалині, змушували колотитися їхні серця. Одразу вщухали розмови, напружувалися м'язи. Швидше, швидше!

Ось уже минуло дев'яте, десяте, одинадцяте грудня. Залишалось усього тільки дві доби дороги. Тільки дві доби… Дванадцятого грудня, ледве мандрівники отаборилися на ніч, до намету вскочив стривожений Бйоланд.

— Собаки щось відчувають, нюшкують! — стурбовано сказав він.

Амундсен миттю зірвався на ноги. Всі вискочили надвір. Бйоланд не помилився: собаки повернули на південь свої вкриті інеєм писки і збуджено принюхувалися, наїжачивши шерсть на карках. Ось один собака загарчав і гавкнув, йому одразу ж завторувала вся зграя, не спускаючи очей з повитого туманом обрію.

Невже Скотт?

Бйоланд і Вістінг поглянули один на одного і, не чекаючи команди, миттю вхопилися за упряги. Амундсен жестом зупинив їх. Вираз обличчя у нього був суворий, погляд — холодний.

— Це виключено, без собак вони не могли просуватися так швидко, як ми. Залишаємося на ночівлю, — рішуче сказав він.

— Але ж, капітане, собаки щось чують, це напевно! — гарячкував Хансен. — А що коли англійці вийшли раніше за нас? А може, в них була легша дорога?..

— Собаки могли виручити їх в останню хвилину. Чого чекати, рушаймо! — підтримали його інші.

— Ні, ми залишаємося! —