Читати книгу - "Академія дружин драконів, Бетсі Прусс "

—Ми домовились! Лише за її згоди. —мовила мама, повільно відпускаючи бідолашного чоловіка.

Декілька секунд Густав пропалював в мені дірку, ніби я йому життя споганила, а потім кулею вилетів з кімнати.

—Мені хоч хтось пояснить, що відбувається? —я почала не на жарт лютувати, адже не кожного дня в твоєму житті з дивною амнезією з’являється два чоловіка, один з яких різко перескакує на подругу, а інший кудись забрати хоче.

—Ти була в їх світі. —мама почала кусати нігті та ходити по кімнаті, мов привид. —Не дивись на мене так!

Вона різко зупинилась, зводячи брови.

—Чим ти думала? Заміж за них зібралась? Я ж думала, хвала Господу, розуму вистачило хоч тамтешнього принца у себе не закохати. А виявляється, он він, стоїть посеред твоєї кімнати!

—Ти взагалі про що?

—Тебе не було три місяці! Це все... важко пояснити.

Коли я вже відкрила рота, аби почати злитись на матір, двері кімнати відчинились і на порозі з’явився Люцій.

—Орисія, збирай речі. —коротко мовив чоловік, а потім перевів погляд на мою маму. Та в неї очі кров’ю налились, варто комусь почати своє “Збирайся”.

—Ми з Густавом домовились. А ти он, Нану йди розважай. —вона присіла на край ліжка, беручи мене за руку та мило посміхаючись. —А ми з тобою в парк підемо, морозиво скуштуємо, потеревенимо. Так, люба?

От чомусь в душі досі кипіла образа на цього незнайомця. Нехай я його й не знаю, але ж він запевняв, як сильно кохає мене, одружуватись зібрався. А тепер за спідницею подруги слинки пускає. Так швидко? А як же “чудові” три місяці, проведені разом? Чи я йому наскучила?

Люцій хмикнув, немов думки мої прочитав, а потім вийшов, гепаючи дверима.

До виходу з будинку мама й слова не проронила, і мені не радила. Вже сидячи в парку на нашій улюбленій гойдалці, вона дозволила собі зняти ту відчужену маску.

—Я хочу почати все з самого початку. Пам’ятаєш свого батька?

На губах заграла посмішка лише від спогадів. Такого тата не було ні в кого, для мене він був найкращим. Там, де я ніжкою ступну, він був готовий землю цілувати, а де коліно заб’ю — серце болем обливалось.

—Звісно. —коротко відповіла, складаючи руки на колінах. Минуло багато років з дня його смерті, я ще маленькою була, лиш до школи зібралась, та кожен раз, як згадую про нього, відразу боляче стає. Немов щось ребра цільцем стискає.

—Він був хорошою людиною. Коли я втекла зі свого світу, він люб’язно прийняв мене. Ти тоді була геть крихіткою. А я... я втратила свою дитину, тому любила тебе, як рідну.

Усе щойно сказане, чиста правда. Вона за мене всім горлянки перегризти була готова, і мені добрячої прочуханки давала.
Як би там не було, але я вдячна їй.

—Коли твій тато занедужав, то я пообіцяла йому піклуватись про тебе усе своє життя. І я не відступлю від цього рішення.

Я невтямки звела брови, намагаючись хоч щось зрозуміти. Може, мама дуже хвилюється і використовує підтекст? Ну от як зрозуміти “з свого світу втекла”? Можливо, вона з іншої країни, а тут з моїм татом познайомилась. А про дитину ніколи не розповідала.

Воно й не дивно, якби і я свою кровинку втратила, то не бажала б про це згадувати.

—Послухай, Густав, він... він хороший. —мама несподівано повернулась до мене, накриваючи долоньки своїми руками. —Він мене не впізнав, але, але... Послухай! Він розповів мені усе, ти дуже його кохаєш, а він тебе. І...

Мама перестала говорити, як тільки я почала голосно сміятись. Ну от як я можу кохати того, кого бачу вперше? Так, він симпатичний. Навіть дуже. Але це не значить, що я життя за нього віддам.

—Ти слухай, поки є така можливість. —роздратовано плеснула мене по руці мамуся. —Твою пам’ять навряд чи можна повернути, але показати спогади цілком можливо. Але для цього тобі потрібно до їх світу, розумієш?

Я похитала головою, усе ще лагідно посміхаючись.

—Матусю, а може, ну їх, цих чоловіків? Всьо день з нами, а ти вже дурню молотиш. Сходимо до психолога, він допоможе.

—Я не можу бути з тобою там. Мене впізнають! Можливо, навіть голову з плечей знесуть, за зраду короні. Тому ти зараз повернешся і погодишся на пропозицію Густава. Чуєш мене?

—Так, все! —я встала з гойдалки, не маючи наміру терпіти цю розмову. Я ж зовсім нічого не розумію, вона говорить лише здогадками і зовсім не зрозумілими реченнями. —Ми зараз повернемося і проженемо їх. А далі будемо жити як і раніше.

—Густав не відступиться. —прошепотіла мама, немов боячись, що хтось її почує. —Але останнє рішення за тобою. Добре! Повертаємось і виганяємо їх. А потім переїжджаємо. І бажано паспорти змінити. Імена також.

Вона мене взагалі чує? Зависла у своїх думках, щось там белькоче під ніс, а мене навіть не питає! Які паспорти? Які імена? Заради кого? Отих двох? Так і на них управа є.

До будинку ми дійшли швидко, але мама відразу схопила мене за руку.

—Ну що знову? Тобі не здається, що ти божеволієш?! Годі! —за цілий день намагатись зрозуміти всіх і кожного досить важко, а мама плюс до всього поводиться, як божевільна.

Вирвавши руку, стрімголов побігла до будинку, маючи намір зігнати всю свою злість на отих двох. Нехай знають, що тут їм не раді.

Але варто було переступити поріг, як переді мною вже було не два чоловіка, а три. Це що, жарт такий? Та я за все життя стільки кавалерів не зустрічала, як за ці шалені дні.

Ну і що? Теж почне запевняти у тому, що мій наречений? Ха, ха і ще раз ХА! Бо ще трохи, і я сама погоджусь з усіма маминими монологами по дорозі сюди.

На відміну від Люція і Густава, він виглядав дещо... старшим. Я б не дала йому більше 40 років, але оці прискіпливі, розумні очі запевняли у зворотному.

—Дарсі? —роблячи крок вперед, мовив чоловік. Я відразу ж відступила, помічаючи не менш розгублену маму.

—Фредеріх. —її голос затремтів, а на очі ступили сльози.

Доки я дивилась на них, трохи здивовано та розчулено, Густав часу не втрачав. Підійшов впритул та міцно стиснув моє зап’ястя.