Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

вона впізнала й деяких звірят: ведмедів, борсуків, кротів, леопардів, мишей, а також декого з птаства. Але всі звірята, навіть знайомі з книжок чи бачені в зоопарку, дуже відрізнялися від своїх родичів, яких можна зустріти в Англії. Деякі, що одразу впадали в очі, відрізнялися від своїх англійських родичів щонайменше зростом. Узяти хоча б мишей: на зріст вони були з англійського собацюру, а от стояли — тільки уявіть собі! — на задніх лапках. Та найдивовижнішим було інше: на всіх без винятку мордах — чи краще казати вже «обличчях»? — було наче написано, що ці тварини вміють мислити та розмовляти не гірше за нас із вами.

«Оце так-так! — подумки охнула Джил. — Чого тільки у світі не буває! — Та одразу ж додала: — Але кортіло б мені знати завчасно: вони добрі чи злі?» — Бо серед натовпу вона раптом помітила двох чи трьох велетнів і якихось невідомих тварин. І тільки тепер вона згадала про Асланове доручення. За останні півгодини вона ані хвильки не думала про те, як його виконати.

— Бяклі! — Вона смикнула Юстаса за руку. — Бяклі! Нумо, пригадуй, чи є в тому натовпі твої знайомі?

— А, це знову ти! — не дуже приязно буркнув Юстас (для чого, погодьтесь, він мав деякі підстави). — Ну й чого тобі? Не бачиш, я хочу послухати!

— Тільки не будь таким йолопом! Не можна гаяти ані хвилини! — прошепотіла вона йому просто у вухо. — Тож впізнаєш ти хоч кого-небудь з твоїх давніх приятелів? Ти мусиш переговорити з ним негайно!

— Що ти верзеш?

— Так мені велів Аслан, той самий Лев, про якого ти… — перебиваючи сама себе, у відчаї затараторила Джил, — …я бачила його на власні очі.

— Ти бачила його?! І що ж він наказав?

— А він сказав, що найперша людина, яка зустрінеться тобі в Нарнії, то й буде твій добрий старий приятель, і ти повинен підійти та заговорити з ним. Не-гай-но!

— Але ж я нікого тут не знаю! Я й досі не певен, що ми саме в Нарнії.

— А хто мені казав, що вже бував тут? — примружилася Джил.

— Ти мене не так зрозуміла.

— А як інакше? Ти ж сам казав!

— Хоч заради спокою ти можеш помовчати бодай трохи! Дай послухати, що там діється!

А там, судячи з усього, король про щось казав гномові, та про що саме — здаля розібрати було неможливо. Як зрозуміла Джил, у відповідь гном лише кивав або хитав головою. Потім король звернувся до всіх присутніх, але голосом таким уже тихим і надламаним, що Джил вихоплювала лише окремі слова, тим паче ішлось про якісь їй невідомі країни та народи. Завершивши промову, король вклонився, розцілував гнома в обидві щоки, знов випростався та підніс праву руку, ніби благословляв усіх присутніх. А потім, ледь-ледь пересуваючи ноги, став здійматися на борт. Ті, хто залишився на землі, здається, були щиро засмучені. Серед натовпу замайоріли білі носові хустинки, почувся плач, східці прибрали, на кормі засурмили, й корабель відчалив. (Спершу, звісно, його потяг на буксирі весловий шлюп, та Джил цього вже не розгледіла.)

— Так от… — почав був Бяклі, та на тому й затнувся, бо просто тієї миті перед їхніми очима промайнуло щось біле й велике (спочатку Джил здалося, що то повітряний змій) і з шурхотом плавно спустилося перед ними. Тільки тепер стало зрозуміло, що то ніякий не змій, а великий, не менший за гнома, пугач.

Він блимнув очима, а потім витріщився на них, як то зазвичай роблять усі короткозорі, і, нарешті, схиливши голову набік, чи то ухнув, чи то охнув:

— Хто тут, хто тут, хто ховався? Ох та ох, та ще й удвох?

— Мене звуть Бяклі, а це Джил Поул, — знайшовся Юстас. — Ми трохи заблукали… Чи ваша ласка не підкаже нам, де ми є?

— Ух-ух-ух, перевести треба дух! Певно, ви там, де й я: у королівстві Нарнія. То від замку Кейр-Паравель вийшов у море корабель.

— А чи не сам король щойно зійшов на борт?

— А хто-хто, як не він? — пугач сумно похитав своєю великою головою. — А ви хто? Яким дивом вас завіяло в наші краї? Усі дивилися в той бік, де проводжали короля. А я завжди дивлюся навкруги. Отож дивлюся я — і що ж я бачу: несе їх вітром, наче пух, а потім серед луки — бух! — я тільки й встиг сказати «ух!»

— Нас послав сюди Аслан, — мовив Юстас, чомусь переходячи на шепіт.

— Хто-кого-куди-чого? — розвів крилами пугач і, не чекаючи на відповідь, заходився чистити пір’ячко. — Е-хе-хе… Я, бач, зрання не тільки недобачаю, а ще й недочуваю. Я й взагалі сам не свій, доки не сяде сонце.

— Нас послано сюди, аби знайти зниклого принца, — втрутилася Джил, якій давно вже кортіло вкинути своє слівце.

— Що? — замість пугача відповів Юстас. — Якого ще принца? Уперше чую.

— Ви хоча б чуєте, юначе! Проте, якщо я правильно зрозумів, йдеться про речі дуже важливі, тому краще вам побалакати з лордом-регентом, — у свою чергу мовив пугач. — Бачите отой возик із віслючком? А той, хто на возику, і є той, хто вам потрібен. Їхня невисокість гном-регент Тіквік.

Пугач змахнув крилом, ніби запрошуючи їх, а сам пішов попереду, трясучи головою та бурмочучи собі під ніс: «Хіба ж так роблять справи? Справи, які того варті, треба робити на ясну голову. Найкраще — опівночі!»

— Перепрошую, а як ім’я нинішнього короля?

— Ох-ох-ох… — зітхнув пугач. — Король у нас той, що й раніше, — Каспіан Десятий.

І тут Джил побачила, як Бяклі наче на стіну наштовхнувся, та й обличчям зблід, мов та стіна. Джил навіть перелякалася: а чи не зле йому стало, бо такого Бяклі вона ще не бачила. Та не встигла вона вирішити, як його запитати, аби не образити, як вони вже постали перед очі гнома, а той щойно взяв до рук поводдя, збираючись додому, до замку. Натовп проводу теж порідшав. Придворні вирушали в тому ж напрямку по двоє, по троє чи невеличкими купками, так само як люди, що повертаються додому після спортивних змагань чи кінних перегонів.

— Пугу-пугу, кхе-кхе… Пане наміснику! — Пугач схилився над гномом і щось пробелькотів, майже встромивши свій дзьоб тому у вухо.

— Хто? Що? Де? — стрепенувся гном.

— Я от що мислю: це чужинці. Я в тому певен, — нарешті відхекавшись, повідомив пугач, — або… напівпевен!

— Якщо то не мисливці, то ти — не ти, а півень?! — не второпав гном. — Але ж я бачу перед