Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

- Іди но ти геть, а то й тебе в психлікарню здам, разом з мамкою будеш там сидіти, - вона виставила свою обвислу тушу вперед, відгороджуючи мене так від власного дому. Її самовдоволена посмішка налякала мене більше чим звіриний вищир вчорашнього перевертня. Ця жінка щаслива, вона й справді радується, що забрала чоловіка, дім, й найголовніше глузд моєї матері.

- Тату!  – крикнула я, догадавшись чого вона так мене виставляє і майже не вихваляється своєю так званою «перемогою».

- Немає його, у відрядженні він, і ти провалюй звідси! - вона спробувала зачинити двері, але я штовхнула її з такою силою, що та врізалась в вішалку з верхнім одягом і зірвала її зі стіни. Вона щось закричала, мені було байдуже. Пройшла, майже пробігла до дальньої кімнати, але дверей не встигла відкрити.

- Дарина? – п’яний голос батька заставив мене зціпеніти.

Ледь хитаючись він відкрив двері та втупився тяжким поглядом в мене.

- Коханий! – занила десь ззаду Емма, але мені було все одно на неї. – Вона мене ударила! Ледь не вбила!

- Що тут відбувається? Що ти тут робиш? – батько не звернув уваги на її крики, його цікавило інше, й судячи з погляду, це явно не «радісна» зустріч з власною донькою.

- Це правда? Ти відправив маму в лікарню, щоб привести сюди цю стару хвойду?! – в цей момент у мене не було сил підбирати слова, та й після такого тяжкого дня менше всього хотілось бути зручною, взірцевою дівчинкою, на яку можна скинути всі свої зобов’язання. Мене дістало бути правильною, дістало терпіти всіх навколо, і особливо його!

- Як ти мене назвала, погань?! – закричала на мене Емма, і було кинулась зі мною битись, та в останню мить передумала.

- Я спитав: що ти тут, у біса, робиш?! – батько подався вперед, ревучи на мене так, що волосся на руках стало дибом.

- Так, справді, що ти тут забула? – наче підлипайло заголосила стара. – Це квартира твого батька, раз уже з’їхала, то…

- Ти збираєшся мені відповідати, чи ні?! – закричав батько різко, так що Емма замовкла, і так же як я, піддавшись інстинктам відступила.

- Це мій дім, - процідила скрізь зуби.

- Поки що, - вставила їдку фразу Емма, але під поглядом батька відійшла в кут, подальше від нас.

- Ти не маєш бути тут, - наче як в гарячці промовив батько, чомусь оглядаючись. Його хитає, погляд пустий, та й він у спідньому, наче тільки з ліжка піднявся. Чому він такий п’яний? Знову його так звані колеги позвали щось відмічати? Я то думала після аварії він зав’язав з випивкою. Хоча на ньому лиця нема. Під очима сірі кола, він наче постарів на декілька років з того дня, коли бачились востаннє.

- А хто тут має бути? Вона?! – істерично кивнула на його коханку, забороняючи собі його жаліти. Я давно обрала сторону, і захищати повинна не його.

- Дарина, - промовив він, наче благаючи, щоб я заткнулась.

- Чому ти відправив мою маму в лікарню? Щоб привести на її місце цю шльондру, та натягнути на неї мамині речі?! Вона тебе підговорила, чи не так? Невже вам мало того, що ви з нею зробили?! – оглянувшись на Емму я зробила помилку, ляпас дав мені швидко про це зрозуміти.

-  Заткнись! – гаркнув він, поки у мене дзвеніло в вухах після удару. – Ти взагалі не знаєш про що говориш!

- Тоді розкажи мені! – закричала я на нього, втративши страх. – Розкажи мені хоча б щось, що може пояснити, за що ти так з нею поступив?

Він заніс руку, я примружилась, але удару так і не було. Тож я продовжила, борючись з бажанням розплакатись:

- Ти ж мені обіцяв, клявся, що вона не попаде більше в те страшне місце…

- Ти надто драматизуєш, - прошипіла Емма, закачуючи очі. – Твоя дочка така невдячна! Ти все для неї робиш, навіть піклуєшся про ту божевільну, а вона…

- Боже, ось чому ти не давав їй трубку цілий тиждень! – з жахом зрозуміла, хапаючись за голову. – Невже мама там  уже цілий тиждень?!

- Її давно потрібно було там залишити, як в пансіонаті, - огидно кривлячись запропонувала Емма. – А то тільки шкодить собі й людям.

- Заткнись! – крикнула на неї. – Я не з тобою розмовляю!

- Ти чув це? І ти їй посмієш так зі мною розмовляти?! – заголосила жінка.

- Емма, іди в кімнату, - гаркнув батько, й та нарешті залишила нас, правда я впевнена, що підслуховує за дверима.

- Халат зніми, я його мамі купляла, а не для тебе! – крикнула перед тим як двері закрились, та відповіді не почула.

Ми залишились стояти з батьком посеред кімнати, не спішачи продовжувати розмову. Я втомилась, від усього цього, а особливо від сварок. Мені просто хочеться, щоб він був моїм батьком, а не ворогом.

- Ти мені обіцяв,-  пригадую його слова майже п’ять років тому, коли я на колінах благала більше не посилати маму в те страшне місце.

Люди, які живуть нормальним життям ніколи не зрозуміють, що там поганого може бути. Для них це всього лиш лікарня. Лікарня в якій кожне відділення відгороджене колючим дротом і високим парканом, на вікнах решітки та плівки, щоб пацієнти не розбили скло й порізати себе, чи когось ще. Кожне відділення поділене на жіночу й чоловічу частину, відділену решітками, наче ці люди не хворі, а злочинці. Туди не можна було приносити нічого гострого, чи скляного, а санітарки кожен раз просили відвідувачів не дивитись нікому в очі. Та не це насправді лячно, а те, як з кожним днем мама перетворювалась в овоч під дією препаратів. А ще, я до сіх пір пам’ятаю, як  на другий же день, дочекавшись поки тато відійде порозмовляти з лікаркою, вона схопила мене за руку й попросила допомогти їй втекти. У неї навіть був план, зробити це зранку, в перезміну, коли двері у відділення відкриті. Вона хотіла, щоб я її спасла, а я не знала як поступити правильно і що для неї буде краще. Розуміла тільки одне, їй в тому місці було дуже погано. Та безпорадність, що я відчула в той момент, заставила мене пообіцяти мамі, що більше ми її в психлікарню не положимо і навіть просити про те ж саме у батька. Я навіть стала перед ним на коліна, і він пообіцяв. Йому завжди було важко встояти перед моїми сльозами, а тим паче умовляннями, поки я була маленькою це спрацьовувало, але не завжди.