Читати книгу - "Спалена корона, Ярослава Денін "

 - ... Аїда! ... Ми тут! ... - Десь далеко від нас були видні три чорні махаючі руками точки, що біжать тим же тротуаром. 

-Невже Лінду так далеко занесло? - Чому на стільки велику відстань між нами та замком? Хто так сильно міг вплинути на портал? - Махаючи руками обурювалася Кара. 

-Та вгамуйся ти! Вплинули і вплинули, вже нічого не зробиш. Ого, і ця дівчина твердила мені про те, що з фіз.підготовки у неї трояк? Та вона краще гепарда бігає.

-Ми це … Фух … Ну, того … Боже, що ж дихання так збилося?! - Тримаючись за бік і намагаючись віддихатися, торохтіла Лі. - Фу-ух, начебто все. Коротше кажучи, ми заходимо такі в портал, а він фіолетовий! Такий знаєш – баклажановий! А всередині нас там у жар, у холод, у жар, у холод і так по колу! А потім БАЦ! І ми опинилися в якомусь парку. 

-Стривай-но, в парку? - Перепитала я. 

-Так-так, саме в парку! Там навіть з собаками люди гуляли. Ну ми й запитали у них як дійти звідти до королівського замку. Вони показали дорогу до тротуару, а тут …  ви. Ось.

-Ясно. - Холодно відповів Віл. 

-Що ясно, то?! Що ясно?! Мені ось особисто нічого не ясно! Розуміючий ти наш! - Знову розмахуючи руками кричала Кара.

-Боже, не кричи ти так! - Виставивши долоню перед обличчям дівчини, прикрикнув хлопець. - У самої голова від себе не болить?!

-У мене голова болить від тебе!

-Та тихо ви! - Піднявши руку вгору, як би показуючи,, білий прапор "крикнула я. - Тепер є завдання серйозніше ...

-Наприклад? - Поставивши руки в боки і повернувшись усім тілом до мене запитала зла Кара.

-Наприклад те, як нам дістатися тепер до замку! Пішки ми туди будемо йти довго! Плюс я спати вже хочу!

-Так і що ти пропонуєш? Ловити попутку!? 

-А знаєш що ... ?!

-А що?! 

  Я демонстративно підійшла до краю тротуару. Поправила волосся, одяг, перевірила макіяж і вставши в позу „Орьоль готовий!" і виставивши руку в бік, подивилася на подругу. 

-Бачиш, нічого складного. Підходиш, стаєш і чекаєш! Не забувай, що ваша принцеса раніше була звичайнісінькою сільською дівчиною і у нас ловити попутку, коли немає іншого способу дістатися до дому - вважається нормою! Адже я не збираюся водія машини, що зупинитися, кликати додому на чай, правильно? А лише попрошу підвезти, якщо треба – грошей заплачу!

  Вільям спостерігав за цим з широкою посмішкою Чеширського кота, притримуючи підборіддя долонею. Лінда, мабуть втомившись спостерігати за всім цим, сіла на край тротуару, що ближче до дерев, і підперши голову кулаками втомлено спостерігала за сценою. Брати Лі, нікого не соромлячись уляглися на мокру, холодну землю, мабуть натякаючи що година не дитяча.

-Хей, а хто потім ваші речі пратиме, а?! Ану встали жваво! - Махаючи перед очима братів рукою прикрикувала Лінда.

-Ха-х, мене оточують психовані скандалістки! - Почухавши потилицю підсумував Віл.

-Ага, і однією з них ти освідчився в коханні. Друга – твоя родичка. А третя – найкраща подруга коханої дівчини. - Все ще "патрулюючи" проїжджу частину, обернувшись до хлопця обличчям, говорила я.

 -Правда? Коли це я в коханні зізнавався? Кохана дівчина? Хм ... - награно,, думаючи "говорив Віл. - Правда? Чому ж? Снігу більше немає, каменем не кинеш. То що ж ти ... Перш ніж хлопець встиг домовити, я без попередження підійшла до нього впритул і наблизила своє обличчя до нього. М-да, його перелякані очі варто було бачити. А коли сам лізе, який впевнений у собі, а!

-Кхм-кхм, я вам не заваджу? Мені просто здалося що ви намагалися впіймати попутку, і ... - почувся дорослий, чоловічий голос зі спини.

-Ха-х, не твій день, милий. - Наостанок сказала я і повернувшись до ошаленого Вільяма спиною пішла до припаркованої машини. Це була звичайна синя машинка типу Жигулів. Увімкнені фари, що світять теплим світлом; яблучна „пахучка" всередині салону; тканинні сидіння з червоною оббивкою, що трохи припали пилом ззаду; ну і як же без наклейки „чорної пантери" на капоті автомобіля.

  Простенька машина будь-якого працелюбного селянина. Усередині машини, на сидінні водія сидів чоловік середніх років кавказької зовнішності. Темна густа щетина; майже чорне, коротке волосся і чорні густі брови. Досить сильно накачене тіло, говорило про те, що чоловік явно працює десь на полі, а значить, швидше за все, він з мого рідного селища. Тому що саме в моєму селі найбільша кількість полів і всі польові роботи проводяться там.

-Доброї ночі, так, ми шукаємо попутку. Нам до замку короля Альберта треба дуже. Чи не допоможете? - Неквапливо підходячи до машини, питала я.

-Звичайно допоможу, чого вже там. Сідайте хто куди, та поїхали швидше. - Водій махнув рукою, натякаючи на дію і друзі нарешті зволили встати і піти до машини. 

  Я, Кара та Лі з братами, тиснувшись сіли на задні сидіння. Слово честі, я намагалася відвоювати своє переднє пасажирське сидіння, але Вільям зі словами "Він мені здається підозрілим!", Зайняв моє місце! Ну і гаразд. Машина рушила і картинки за вікном стали змінюватися швидше. Вигляд на дерева виводив мене на теплі почуття настільки. Не так давно, всього-то два-три місяці тому я їхала в замок на турнір короля і навіть подумати не могла, що виявлюся спадкоємицею престолу та ще й з магічною силою. однозначно. Життя моє і справді змінилося. Дуже сильно змінилося. І так, на краще. Нехай уже було багато проблем, та й зараз нас чекає одна … Але життя стало кращим. Ну, а що? У мене є все! Найкраща подруга, готова завжди прийти на допомогу та обговорити всіх і вся? Є! Найкраща у світі родичка, яка, хай і у своїй манері, але любить і дорожить тобою? Є! Найкращий у світі хлопець? Який готовий пожертвувати цілою армією і половиною королівства, аби не жертвувати тобою? Ех, є! Найкраща у світі сім'я, яка любить і підтримує тебе навіть коли ти не маєш рації? Теж є!

  То чого ж мені не вистачає? Адже якщо так подумати, то все що потрібно для хорошого життя у мене є ... Ну, або майже все. 

-Ви – принцеса Аделаїда, я не помилився? - Голос водія вивів мене з думок і змусив зосередитися на реальності.