Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Без мети. Без сенсу. Перекоти-полем по життю, допоки не здохне на п'яну голову.

Навіть у мокриці має бути самоповага.

Сповнений огиди до себе, Бойко притлумив бажання вистрілити у дзеркало і рішучим кроком направився до найближчого заїзду, де замовив ночви та виправ усі речі. Замовив другі ночви, бо вода в перших перетворилася на бруд вимився сам, поїв і ліг відпочити до наступного ранку.

Цирульник із довгими, закрученими догори вусами вклонився і запросив до крісла. Гнат скинув перев'язь із шаблями.

— Роботи чималенько, — цирульник укрив його по шию м'яким простирадлом. — Як бажаєте стригтися?

— Як тут поголіть, — характерник передав старий дагеротип. — Зробіть оселедець і вуса, решту — до біса.

Цирульник кивнув і заходився збивати мильну піну.

— Гарна світлина! Хвацький вигляд ви мали в юності.

— То не я.

— Справді? Дуже схожі.

— Не знаю цього хлопця. У нього є майбутнє. Він хоче жити, — характерник поглянув на світлину, а потім сховав її до кишені. — А в мене майбутнього нема. Я готовий померти тут і зараз.

— Тільки не під моїм лезом, — усміхнувся цирульник, та очі його не сміялися. — Прошу відкинути голову. Я почну із зачіски, а потім перейду до обличчя.

Далі Гнат не зронив ані слова (переважно через гарячий рушник, що лежав у нього на писку). Цирульник працював хутко і вправно, спочатку ножицями, затим бритвою, водночас розважав відвідувача байками про Вінницю-столицю. Жодного разу не порізав.

Наостанок напахтив Гната гострим парфумом і повернув до дзеркала, а сам узявся мити руки.

— Прошу!

На нього дивився хлопець зі світлини — побитий роками, зі згаслими очима... Але той самий Гнат Бойко. Не смердючий безіменний безхатченко.

— Я намастив ваші вуса лаком, яким користуюся сам, — цирульник провів себе по вусах. — Гарно тримає форму!

— Скільки я винен? — Гнат підвівся, не відриваючи погляду від дзеркала.

Коли він мав такий вигляд востаннє?

— Ані шеляга.

Подив змусив перевести очі від власного відображення до цирульника.

— У мене двоюрідний брат, світла душа, у скарбничих був, — пояснив той. — Загинув у Буді, земля йому пухом.

Перехрестився. Бойко вирішив не казати, що всіх убитих у Вовчому місті сіроманців спалили.

— Тішуся, що хтось із Сірого Ордену вцілів, тому платні з вас не візьму.

— Але я хочу заплатити.

— Я добряче заробив, коли тут була столиця. Не збіднішаю, — цирульник підморгнув. — Утім, можу підказати, де ваші гроші приймуть з великою радістю.

Дорога привела до того самого салону з дзеркалом у вітрині.

— Все крутиться по колу, — пробурмотів Гнат.

Кисле обличчя продавця вмить зникло, коли він побачив характерницького гаманця.

— Оновити гардероб, авжеж, розумію! Може, пан бажає пошити костюма на замовлення?

Кунтуш із чорного оксамиту. Гаптований золотою ниткою Мамай на серці ззовні. І рік, 1845, — на серці з внутрішнього боку.

— Пан бажає, — Гнат мало не розреготався, коли промовив таке вголос, — пан бажає готового одягу.

У голові народився задум.

Він придбав плащ і пару костюмів для полювання — схожі на вбрання божевільного магната, який полював на них десять років тому — й одразу перевдягнувся. Заборонив запопадливому продавцеві викидати старі вдяганки і поклав їх разом із обновами.

Розплатившись без торгу, пішов до зброяра.

— Які чудові шаблі, пане!

Авжеж, чудові! За ними Гнат доглядав значно краще, ніж за самим собою.

— Чому вирішили продати, коли не секрет?

То був подарунок батька...

— Якщо передумаєте — поверну за ту саму вартість.

То були просто гострі шматки загартованої сталі.

При Бойкові лишався револьвер (другий забрав Ярема) і стилет жевжика. Ха! Якби той бовдур просто зараз зіткнувся з ним упритул, то не впізнав би.

Характерник повернувся до кімнати, покорписався в саквах, переклав найважливіше до нового чемоданчика. Пішов до стайні.

— Бувай, старий друже, — погладив Упиря по холці. — Ми з тобою побували у пекельних сраках... І ти завжди мене виносив звідти. Відпочинь тепер, еге?

Упир бив землю копитом. Іти від нього було значно важче, ніж віддати близнючок до чужих рук.

— Один квиток до Лісабона? Без зворотного? — перепитала касирка. — Мається лише каюта першої кляси, інші розкуплені.

— Беру.

Спішно розбудований після початку війни повітряний порт розташувався у західній частині міста. Далі, коло залізниці, бовваніли вантажні доки; ближче стояли пасажирські. Споглядання струнких башт із повільними неповороткими цепелінами вселяло душевний спокій. Отой, що біля п'ятої, — його...

Гнат сів за вільний столик у кав'ярні під відкритим небом, виклав перед собою квиток, перевірив: так, усе правильно. П'ята вежа. До вильоту години дві. Пощастило, що рейс, який відбувається раз на десять днів, трапився саме сьогодні.

— Чого бажаєте? — спитав кельнер, уклонившись.

— Кави.

Зрештою, навіщо йому лишатися?

Помста скінчилася. Ордену більше нема — і не буде. Те, що зліпить старший Яровий... Ні. Навіть якщо гетьман особисто пообіцяє йому перстень осавули.

Варган загинув. Савка загинув.

Катря загинула...

Малюк має кохану. Щезник має доньку. А він, брат Еней? Він не має нікого. Нікого і нічого!

Знову швендяти між прихованим селищем і маєтком Ярових? Заливатися вечорами горілкою? Споглядати, як роки беззмістовно течуть повз?

Ні. Цей квиток — не втеча. Це віднайдення того, що дарує сенс. Це ніж, що пробиває серце, аби відкрити нову стежку.

Друзі зрозуміють. На те вони й друзі! Пилип схвалив би таке рішення... Коли відверто — Енеєве зникнення нічого не змінить. Не такий розумний, як Варган, чи дивацький, як Павич... Яка з нього користь? Він тільки лаявся, пив і махав шаблями. Простий хлопака з