Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Густав Герлінг розповідає історії свого товариша, який зробив невдалу спробу втекти: після кількох місяців ретельного планування, успішної втечі з зони і семи днів голодного блукання лісом виявилося, що він відійшов лише кілометрів на п’ятнадцять від табору, і від голоду він добровільно повернувся. «Свобода не для нас, — кожного разу говорив той чоловік, переповідаючи історію своєї втечі товаришам-в’язням. — Ми на все життя прикуті до табору, хоча й не носимо ланцюгів. Ми можемо робити спроби, блукати, але врешті-решт повертаємося»[1442].

Звичайно, табори будувалися так, щоб запобігати можливим втечам: у кінцевому підсумку саме для цього призначалися стіни, колючий дріт, сторожові вежі і ретельно розпушена «нічийна смуга». Але у багатьох таборах колючий дріт навряд чи був таким уже необхідним. Втечам перешкоджала погода — десять місяців на рік стояли морози, — та географія, те, що тяжко собі уявити, поки не побачиш місць розташування віддалених таборів на власні очі.

Наприклад, правильним буде говорити, що Воркута, місто, розташоване поблизу вугільних копалень Воркутлагу, є не просто віддаленим, а й фактично недоступним. До Воркута не веде жодна дорога, прокладена не за Полярним колом: до міста і копалень можна дістатися тільки залізницею або літаком. Взимку той, хто йде відкритою безлісною тундрою, стає рухомою мішенню. Влітку та сама місцевість перетворюється на так само відкрите і непрохідне болото.

У південніших таборах відстані також становили проблему. Навіть якщо в’язень перелазив через колючий дріт чи тікав з місця роботи в лісі — з огляду на вайлуватість охоронців зробити це було не так уже і важко, — він опинявся за багато кілометрів від дороги чи залізничної колії, а іноді за багато кілометрів від будь-чого, що нагадувало б населений пункт. Не було їжі і прихистку; іноді також майже не було води.

Крім того, всюди були вартові: увесь Колимський край — багато сотень квадратних кілометрів тайги — зрештою, являв собою величезну тюрму, так само як і Республіка Комі, і пустелі Казахстану, і Північний Сибір. У таких місцях було мало звичайних сіл і звичайних мешканців. Кожен, хто ходив тут без належних документів, відразу ж визнавався втікачем, його або розстрілювали, або били і повертали до табору. Один із в’язнів вирішив не брати участі у втечі саме з цієї причини: «Куди мені йти без документів і грошей на території, заповненій концентраційними таборами і всіяній заставами?»[1443]

Втікач не міг сподіватися на допомогу місцевих мешканців, навіть якби хтось трапився йому на шляху. У царські часи люди в Сибіру зазвичай співчували втікачам, на ніч для них перед порогами ставили хліб і молоко. Саме про таке ставлення йдеться у старовинній тюремній пісні:

Хлебом кормили крестьянки меня,

Парни снабжали махоркой.[1444]

У сталінському Радянському Союзі настрої змінилися. Більшість людей були більш схильними видавати «ворогів народу», що втекли з ув’язнення, і навіть ще більше — «рецидивістів». Так було не тільки тому, що вони вірили, чи наполовину вірили, у те, що говорила про в’язнів пропаганда, а також і тому, що той, хто не видавав втікача, сам ризикував отримати великий термін тюремного ув’язнення[1445]. Та в суспільстві, охопленому параноєю, ці страхи не обов’язково мусили мати якийсь конкретний характер:

«Щодо місцевого населення, то ніхто нас не рятував і не переховував, як рятували і переховували тих, хто тікав з німецьких концентраційних таборів. Так було тому, що дуже багато років усі жили у постійному страху і підозрах, з хвилини на хвилину чекаючи на нову біду, боячись навіть одне одного… У місці, де кожен, від найменшого до найповажнішого, боявся шпигунів, неможливо було розраховувати на успішну втечу»[1446].

Якщо для видачі втікачів недостатньо було ідеології і страху, то спонукати місцевих людей це зробити могла жадібність. Справедливо чи несправедливо, але багато авторів спогадів переконані, що місцеві пленімінні народи — чукчі на Далекій Півночі, казахи на півдні — постійно розшукували втікачів. Дехто з них ставав професійним мисливцем на людей. Вони розшукували втікачів в обмін на кілограм чаю чи мішок борошна[1447]. На Колимі місцевий мешканець, який приносив праву руку втікача — чи, за деякими даними, його голову, — отримував премію у 250 рублів; здається, така система діяла всюди[1448]. В одному документованому випадку місцевий мешканець розпізнав втікача, який переховувався під виглядом вільного, і повідомив про нього владі. Він отримав 250 рублів. Його син, який пішов до міліцейського відділку, теж отримав 150. В іншому випадку чоловік, який повідомив про втікача начальника табору, отримав царську винагороду — цілих 300 рублів[1449].

Покарання для повернутих утікачів було вкрай суворим. Багатьох розстрілювали на місці. Їхні мертві тіла також використовувалися у пропагандистських цілях:

«Коли ми підійшли до воріт, на якусь мить мені здалося, що мені сниться страшний сон: на стовпі висіло оголене мертве тіло. Руки і ноги було зв’язано дротом, голова похилилася на один бік, нерухомі очі напіввідкриті. Над головою був плакат з написом: "Така доля кожного, хто намагається втекти з Норильська"»[1450].

Жигулін згадує, що тіла в’язнів-утікачів лежали в центрі його колимського лагпункту іноді цілий місяць[1451]. Насправді така практика має довгу історію, почалася вона ще в Соловецькому таборі. У 1940-х роках вона стала майже повсюдною[1452].

Та, незважаючи на це, в’язні робили спроби тікати. Справді, і офіційна статистика, і розлючені офіційні листи й розпорядження ГУЛАГу свідчать про те, що спроби втеч і успішні втечі були набагато численнішими, ніж про це говорять автори спогадів. Є, наприклад, документи щодо покарань, застосованих після успішних втеч. Наприклад, 1945 року після кількох групових втеч з таборів навколо «Будівельної дільниці НКВД № 500», залізниці через Східний Сибір, офіцери воєнізованої охорони отримували від п’яти до десяти днів ув’язнення; у дні, проведені за гратами, їм нараховували 50% заробітної плати. В інших випадках, після особливо великих втеч, охоронців притягували до суду, а начальників таборів звільняли з посад[1453].

Є також документи стосовно охоронців, які не допустили втечі. Одного тюремного охоронця було нагороджено премією у 300 рублів: він підняв тривогу, коли виявив задушеного в’язнями вартового. Двоє вищих посадовців отримали