Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

Музей покинутих секретів — гарно. Мені подобається. Я, здається, якось безтолково розказала…

Ні, я зрозумів. Ти хочеш сказати, що ми з тобою разом через те, що випадково відкопали чиюсь чужу любов. Як отой «секрет», покинутий власниками. Ну… Десь так.

А ти не думаєш, що, може, ті власники нам його теж, як ти кажеш, «заповіли»?..

Я тобі скажу, що я думаю. Я думаю, що той чоловік любив Гелю. А вона зробила щось не так. Якусь жахливу помилку зробила, через яку все пішло шкереберть. І досі не направиться.

Ну, це вже твої фантазії…

Це просто чуйка. Нормальна бабська чуйка, повір моєму слову. Якраз ми, красуні й розумниці, потрапляємо в житті таких дров наламати, що ніякій дурепі не присниться. Правда, правда… Знаєш, чому? Бо в нас ризиків більше. Більше спокус уявити, ніби ти хазяйка над чиєюсь долею, ніж у якої-небудь сірої мишки.

Ніколи не любив сірих мишок…

Ага, тож то й біда! Всім вам подавай красунь і розумниць. А нам, думаєш, від того легше в світі жити?

Ой ти ж моє бідолашненьке…

Угу, пожалій мене, пожалій… Я-то принаймні жива — поки що. І дуже, дуже тепла… Ах, чорт! Що таке?

Коліно! Згадав! Я згадав, Лялюська!.. Я крався під плетеним тином десь на передмісті, а в місті на мене чекала зрада. Я мав убити зрадника, Лялюсь! Я для того і йшов, мене для того викликали! Але я навіть імени його не взнав, нічого!..

Це в сні було?..

І я вдарив коліно — об той тин!.. Жартуєш?

Які жарти, дівчино! Я через цей біль і згадав… І ти, до речі, теж там була — говорила зі мною.

Я? І що ж я говорила?

Стоп, а може, то й не ти була… Може, бабця Ліна… В усякому разі, голос був жіночий, це точно. Якась дуже близька мені жінка, дорога… Невже мама? От блін, не можу згадати… Тільки мокра рілля весь час чогось перед очима стоїть…

І ти не пам'ятаєш, що вона говорила, та жінка?..

Чекай, я ж був записав спросоння! Десь воно тут на столику має бути… Ось, знайшов! Є. На сигаретах.

Покажи. Ого, ну й наґрамузляв…

Так потемки ж писав! «Не знадобиться»… М-да…

Що це значить?

А я звідки знаю? Вилетіло все на фіґ… От уже дійсно — «не знадобиться», як на глум фразочка… Кров якась у Києві… Теж не пам'ятаю… Жінки… До чого тут жінки? Дай, я гляну.

Якісь, блін, пророцтва дельфійського оракула — слова на місці, а смислу ніякого!.. Як ти про той «секрет» казала — купка закопаного сміття… «Жінки не покинуть родити». Як, як?

Так тут написано. «Жінки не покинуть родити». Тю. Теж мені, E = mc2.

А знаєш, не така вже воно й дурна думка, як здається…

Та причому тут… Ти зрозумій, той сон був попередженням — і попередження чомусь лишилося непочутим! Хто був той зрадник, якого я мав убити? А через нього ж хтось мусив загинути — раз той сон і досі мене по коліну лупить!..

Слухай. Пора це припиняти. Ми обоє сходимо з ума. Це, як у Макбета з відьмами, — той теж старався розшифрувати віще послання, і чим це скінчилося? Ми все одно так нічого не дізнаємося. Ніколи, нічого не дізнаємося. Все, милий, баста. З мене досить. Гаси світло, скоро світати почне…

Лялюська? Ммм?.. Ти спиш?

Я спу.

Ну, добре. Добраніч…

Те, що сталося, не містилося в голові нікому. «Стодоля» зник.

Як то, зник?! А отак-о — вийшов удосвіта, невдовзі по Адріяновім відході, з криївки в село по харчі — й зник. Досі не повернувся.

Хоч як Адріян старався відводити погляд, його звідусюди стрівали Гельціні очі — страшні, розширені в чоловічках до суцільної чорноти, із наллятими кров'ю кутиками. Такі очі були в зайця, якого він колись устрілив, — доки їх не встелила каламуть, і потім вони заскліли, зробилися мертві. Ті Гельціні очі його дратували, вимагали від нього якогось додаткового зусилля, а думки й без того розбігалися навсібіч, мов миші в стодолі. Гельця йому заважала; ліпше б її тут не було.

Найгірше не містилося в голові те, що харчі вони ще мали — правда, вже на денці, й самі крупи, а їх сирими не вжуєш, але ж Гельця і в цих «переходових» умовах примудрилася зварити кулешу, ще з день-два пересидіти б далося! І трохи протицингової трав'яної гербати ще було — правда, без цукру… Він би зараз залюбки випив тої гербати, хай і без цукру, аби гаряча була, але трудно — мусив удовольнитися з дороги схололою кулешею, і тепер в обважнілому шлункові гурчало, ніби там хтось двигав меблевий гарнітур; це теж його дратувало. Та, до холери, а якби й надголодь прийшлось трохи посидіти, то що такого?.. Їсти — не срати, можна зачекати (як підбадьорювали вони себе, коли Гельця не чула!): скільки раз, бувало, в лісі живіт приставав до спини, кору з листям жували, аби смажний, як суха пательня, рот наповнився слиною, а ошукане тіло загуло солодким дурманним теплом, — чи ж первина повстанцеві терпіти голод!.. І що такого мусило статися «Стодолі», що він зненацька погнався на зламану голову по харчі, не діждавши навіть Адріянового повороту?..

Не те, не те, щось тут було не те, — і він це чув, і хлопці чули, і ця невисловлена мука вкупі з тривогою свербіла в душах, як нужа, яку виводять над багаттям: коли воші,

зачувши вогонь, зачинають вилазити з-під шкіри, — і легше розчепіреним на вістрі пломеня рукам стерпіти чесний, як хірургічний ніж, опік, аніж цей, заходячий зашпорами в мозок, свербіж…

І хто — «Стодоля»!.. Той, хто найнещадніше дбав за конспірацію, хто мав владу віддавати за найменше порушення на військово-польовий суд, — і хтозна й скількох уже віддав, за ним не тільки ворожі життя числилися… Його гаслом було — «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить»: тепер Адріянові здавалося, наче «Стодоля» те щоразу проказував якось нарочито визивно, зухвало-глумливо, — наче в живі очі прямо остерігав, щоб йому не