Читати книгу - "Диво"

Володимиром, в нього всі причини постати проти великого князя. Але Святополк сидить десь у Вишгороді в порубі, сам Володимир пильнує тепер, щоб не вискочив цей Ярополків син, якого немовлям пригрів, залічив до синів своїх, виростив, одружив з дочкою Болеслава Польського, дав князівство Туровське. Та, видно, Ярополк мстився й з могили. А може, то сам Святополк в гордині духа намірився відібрати стіл київський не тільки в рідних синів Володимирових, вважаючи себе найстаршим, але й у самого великого князя, бо відчув за собою силу свого польського тестя? А ще: був, видно, ображений на Володимира, бо той довго тримав Святополка закладником своїм у печенігів, не знати, скільки й натерпівся там Святополк, але нікому нічого не казав, як повернувся з печенізького степу до Києва, тільки поблискував хижо своїми окаянними чорними очима, що стали мовби ще чорнішими. Хоч вважався найстаршим сином Володимировим, князівство приділено йому було найпізніше, та й те – на узбіччі, пісна пінська земля, самі болота, ніхто й не відав, чи там люди є, а ще сміялися, що коли й живуть там люди, то все дрібненькі та головаті. Однак Святополк не гайнував часу, миттю зговорився з великим своїм сусідом – королем польським Болеславом, – і той видав за нього свою наймолодшу доньку від Емнільди, останньої своєї жони.

Дівча мало заледве що шістнадцять літ, було тоненьке й біленьке, шкода й мовити, що то вже був за шлюб, але шлюби між можновладними зумовлюються лише державними інтересами й намірами, про почуття не дбає ніхто, не питав ніхто й про згоду чи незгоду тієї майже дитини, хоч шістнадцять літ для дівчини вважалися віком дозрілим. Дочка Болеслава прислана була з капеланом-єпископом католицьким Рейнберном, який одразу взявся переводити пінчан і туровців у свою латинську віру, що не могло сподобатися в Києві, а ще розгнівався Великий князь Володимир на Святополка за те, що одружився тихцем, не спитавши батьківського благословення, може, й уклав якусь таємну угоду з Болеславом – хто ж то знав?

Можна було б належно покарати неслухняного сина, пішовши на нього військом, але добре відав Київський князь, що Святополк тому й вибрав собі жону в поблизькій державі, щоб мати змогу ховатися в тестя на випадок небезпеки. Тому Володимир удався до хитрощів. Передав через посланих вельможних своє благословення непутящому синові й запросив його з молодою жоною на гостювання до Києва. Маючи над собою могутній захисток Болеславів, Святополк подався до Києва, єпископ Рейнберн теж поїхав разом з своєю духовною дщер’ю, певно, сподіваючись і в стольному городі продовжити своє богоспасенне діло на користь найсвятішого папи римського, надто ж беручи до уваги, що чотири роки тому католицький єпископ Бруно, посланець германського імператора, був у князя Володимира і мав од нього сприяння в своїх замірах і справах. Однак усі вони помилилися. Князь Володимир не допустив їх і до Києва, ще по путі затримано їх коло Вишгорода і кинуто до порубу всіх: Святополка, його молоду жону й Рейнберна. Кожному приділено сидіти в самотині або, як звідомляв єпископ через вірних людей, підісланих до нього Святополком, «In custodia singularis».

Довідавшись про такий негідний вчинок Володимирів, Болеслав пішов війною на Русь, а на підмогу взяв з собою печенізьку орду, бо печеніги, мабуть, мали до Святополка прихильність, ніхто не знав, що він робив там серед них, будучи закладником, звичаї тих людей таємничі й недоступні до спізнання, вивідників у своєму стані вони відразу викривають і карають смертю, дикі й жорстокі в своїй поведінці, але, видно, прихиляються серцем до того, хто зуміє вподобатися їм, Святополк на такі справи був мастак, бо мав у собі кров руського князя і красуні грекині, від змішаної ж крові народжуються завжди або ж великі люди, або ж тяжкі негідники.

Болеслав захопив кілька червенських городів, та тут у його таборі сталися нелади: поляни пересварилися з печенігами, не поділивши здобич, тоді король звелів тайкома, вночі, перебити печенігів – своїх союзників, – що й було зроблено, а на той час наспіли посли від князя Володимира, які пропонували Болеславові мир; король забув і про дочку, й про зятя, згодився на умови, поставлені Київським князем, відвернув своє військо, а Святополк зі своїми так само сидів у Вишгороді, тільки що його та дружину піднято було з поруба й замкнено в горницях, пильнованих невсипучою сторожею. Рейнберна ж, як найбільш небезпечного, тримано й далі в порубі, де він незабаром за старощами своїми й неміччю переселився до отця небесного, який ніколи не помиляється, приймаючи до себе синів своїх.

У Ярослава майже все повторювалося так само, як у подіях з Святополком. Тільки що він спершу виявив непокору до батька, а вже згодом вирішив одружитися на доньці сусіднього владці. Та й до Києва якщо й збирався йти, то не на поклін до батька, а на битву, яка б вирішила, кому з них правити далі своєю землею – Великому князеві Володимиру чи синові його, перелік достоїнств якого тримав би задовго.

Може, й не пробував поєднатися з Святополком, вважаючи, що перевищує його у всьому, не хотів мати суперника, молодших же братів намагався поставити собі під руку – не так для підмоги самому собі, як для людського ока.

Бач, не вийшло.

Новгород уже виставляв князеві своїх воїнів. Кожен кінець готував тисячу воїнів. Слали воїнів і волості – піших, бідних, озброєних дрюччям, саморобними луками. В Новгороді ставало тісно, гамірно, воїни прибували й прибували. Таке військо в городі товктися довго не могло, воно не повинне стояти на місці.

Ярослав звелів вислати частину людей для направи волоків, попсованих за зиму й весну, мостити мости й класти шляхи, сам би вже мав виступити з Новгорода, та мав ждати Коснятина, чи той привезе йому жону, чи не привезе – однаково.

Діждався гостя й зовсім негаданого. Прибув до нього з жменькою людей брат Гліб із Мурома. Був ще геть юний, не відростив навіть бороди, лик мав ніжний і довгастий, як на ромейських іконах, були в нього ніжні, неначе в діви, очі, а голос мав дзвінкий і дужий.

І ось тут події почали намножуватися.

Поки Гліб мився в баньці, а потім вони разом з Ярославом відстояли обідню в княжій церкві, бо